Війни під час правління Сигізмунда ІІІ і Яна Казимира значно погіршили становище Речі Посполитої. Різко скоротилася чисельність населення країни: з більш як 10 млн. на початку століття до менш ніж 6 млн. після "шведського потопу"
Найбільших втрат зазнали густонаселені й економічно розвинуті регіони королівства (Велика Польща, Королівська Пруссія, Мазовія), спустошені шведами й трансільванцями. Тут занепали міста і села, збідніли міщани й селяни, дрібномаєтна й безземельна шляхта. Через постійні неврожаї зменшення прибутків відчули й великі землевласники. Не вистачало худоби, коней, реманенту, робочих рук. Величезні земельні простори не оброблялися. Значно скоротилася зовнішня і внутрішня торгівля.
Зубожіла шляхта часто мусила найматися до магнатів - служила в їхніх володіннях і війську, орендувала землі. Поступово між ними зав'язувались стосунки, що базувалися на особистій залежності перших від других. Магнати користувалися послугами залежних від них шляхтичів на сеймиках, у трибуналі, в земських судах. Натомість вони підтримували їхні клопотання при вирішенні справ про призначення на різні посади, про оренду державних земель тощо.
З часом у Речі Посполитій сформувалася система влади, побудована не на основі державної адміністрації, а на особистій залежності шляхтича від магната. Це явище галося передусім у регіонах Речі Посполитої, де існували величезні земельні володіння - латифундії, зокрема в Литві та в Україні, їхні власники - роди Потоцьких, Сапег, Оссолінських, Любомирських, Конецпольських та ін., разом зі старими магнатськими родами, в першій половині XVIII ст. стали визначальним чинником політичного життя країни, а шляхетська республіка поступово перетворилася на магнатську олігархію.
Оскільки регулярне стягнення податків на утримання найманих військ призводило до спустошення державної скарбниці, розрахунки з солдатами проводили скарбничі комісії сеймиків. Це давало змогу їм великою мірою впливати на формування збройних сил. Підвищення ролі сеймиків за умов, коли шляхта часто залежала від магнатів, посилення магнатських партій, складнощі зі скликанням вального сейму у воєнний час і наростання хаотичності в його роботі - все це підривало значення парламенту.
З 1652 р. в роботі польського парламенту запроваджено практику "Liberum veto". Достатньою підставою для зриву сейму і скасування раніше ухвалених постанов могла бути незгода з постановами парламенту навіть одного з його депутатів. З цієї причини депутати сеймів досить часто, нічого не вирішивши, роз'їжджались. Інколи збиралися конфедераційні сейми, куди шляхта, якщо вона не погоджувалася з діями короля, приїздила озброєною. Постанови на них приймалися простою більшістю голосів.
Війни помітно ослабили країну й поставили питання про необхідність реформи державного управління, її ініціатором виступила частина королівського оточення, а також окремі політичне далекоглядні сенатсько-шляхетські кола. Реформа передбачала посилити королівську владу шляхом обрання наступника престолу ще за життя короля, ухвалення постанов на сеймах більшістю голосів, запровадження твердих податків і загального мита тощо. Однак рокош великого коронного маршала Є. Любомирського, який очолив противників запропонованої системи виборів, змусив реформаторів відмовитися від задуманих змін.
Проте на виборах наступника Яна Казимира магнатська олігархія зазнала поразки. Обурена самовладдям магнатських партій, пихатістю й продажністю сенаторів, середня та дрібна шляхта обрала монарха на власний розсуд. У дикому галасі та безладді, якими вирізнявся елекційний сейм 1669 р., королем проголосили Михайла Корибута Вишневецького (1669-1673). Хворобливий і безвольний новий король тільки поглибив кризу влади. Його правління характеризувалося суперництвом і боротьбою між магнатсько-сенаторськими таборами за вплив, державні посади й місця в сенаті. Кожен із таборів намагався перетягнути на свій бік шляхту на сеймиках. Лише війна з Туреччиною змусила противників діяти спільно.
У 1672 р. турки перетнули Дністер, захопили могутню фортецю на польсько-турецькому кордоні - Кам'янець-Подільський, а незабаром, усе Поділля, обложили Львів. Зазнавши поразки й за відсутності потужних збройних сил на Поділлі, Річ Посполита у жовтні 1672 р. підписала в Бучачі дуже невигідний для себе мирний договір.
Объяснение:
Наиболее ранний пример записи тюркского языка латинским алфавитом представляет собой Codex Cumanicus (Куманский кодекс), записанный на кыпчакском языке. Данная письменность была распространена только среди малочисленных католиков Золотой орды и вскоре после её исчезновения была забыта, поскольку католицизм не получил среди тюрков распространения.
В течение многих веков татарский язык и ряд тюркских языков Кавказа и Средней Азии использовали арабский алфавит, который крайне несовершенно передавал тюркскую фонетику — в частности, он не отражал свойственную большинству тюркских языков гармонию гласных. Попытки усовершенствовать его возникли довольно поздно, в XIX—XX веках, с опорой на подобные реформы правописания в османском и персидском языках. Одновременно, в середине XIX века, начались попытки записывать тюркские языки кириллицей или латиницей, прежде всего в Азербайджане[1]. В то же время русский миссионер Н. И. Ильминский вместе с группой единомышленников разработал алфавит на основе модифицированного русского для всех народов волжско-уральского региона (татары, башкиры и др.). Хотя современный татарский алфавит отличается по ряду знаков от проекта Ильминского (Ә вместо Ӓ, Ө вместо Ӧ, Ү вместо Ӱ, Җ вместо Ж, Ң вместо Ҥ), общие принципы были заложены именно Ильминским. Тем не менее, проект Ильминского потерпел неудачу, поскольку целью его было распространение христианства среди мусульманских тюркских народов, которые по данной причине отказывались использовать алфавит. Исключением были кряшены, среди которых алфавит получил распространение.
На основе старотюркского языка, в конце XIX — начале XX века образовался татарский письменно-литературный язык, основанный на арабской графике.На тюркском литературном языке написаны стихи Акмуллы, произведения писателей и поэтов начала XX века — М. Гафури, Д. Юлтыя, Ш. Бабича и др. На татарском языке издавались книги, газеты и журналы, ставились спектакли в театрах, шло обучение в медресе и школах. Это в многом ассимиляции языка западных башкир.Начиная с середины 19 века предпринимались попытки создания письменности на башкирском национальном языке. В 1859 г. Мирсалих Бикчурин на южном диалекте башкирского языка на арабкой графике опубликовал «Сказку царя — богатыря». Позже были созданы и первые буквари на башкирском языке на основе русской графике кириллицы Катаринского В. В.«Букварь для башкир» (1892), Бессонова А. Г. «Букварь для башкир» (1907).Письменность на национальном языке башкир на основе арабской графики была создана лишь в 1924 году. Так, первый номер на башкирском языке газеты «Башкортостан», ранее издававшейся на татарском, вышел в августе 1924 года.Письменность на башкирском языке в 1924—1929 годах была на арабской, в 1929—1940 годах — на латинской графике, с 1940 года башкиры пользуются русской графикой.— Статья «450–летие единства, братства, дружбы, процветания!»В 1908—1909 годах татарский поэт Сагит Рамиев начал использовать латиницу в своих произведениях. Он предложил использовать диграфы: ea для ä, eu для ü, eo для ö и ei для ı. Арабисты отклонили его проект. В начале 1920-х азербайджанские учёные разработали собственный проект на основе латиницы, однако татар он мало заинтересовал — они предпочли использовать реформированный алфавит на основе арабского Иске имля («старого алфавита»), получивший название en:Yaña imlâ («новый алфавит»), который существовал в 1920—1927 годах[1].
Первый проект татарского и башкирского алфавита на основе латиницы был опубликован в газете Эшче («Рабочий») в 1924 году. Для уникальных звуков башкирского языка использовались диграфы. Тем не менее, данный проект не получил поддержки[1].
В 1926 году Тюркологический конгресс в Баку рекомендовал перевести все тюркские языки на латинский алфавит. С апреля 1926 года общество Jaŋa tatar əlifвasь/Яңа татар әлифбасы («Новый татарский алфавит») начало работать в Казани[2].
С 3 июля 1927 года татарское партийное руководство объявило «яналиф» (Jaŋalif) официальной письменностью для татарского языка взамен Яңа имля на основе арабского письма. Ниже представлен первый вариант яналифа. В нём отсутствовали отдельные буквы для K и Q (обе обозначались как K), для G и Ğ (обе обозначались как G), для V и W (обе обозначались как W). Вместо Ş использовалась буква кириллицы Ш. Буквы C и Ç имели то же значение, что и в турецком алфавите, и позднее были перенесены в окончательную версию яналифа[1]. В советской печати алфавит также именовался «октябрьским»[3]
