Багато чого в культурі XX ст. робить її зовсім іншою в порівнянні з усією попередньою історією людства. З небаченою силою проявилася закономірність прискорення історичного процесу. Перестають відігравати попередню роль простори і відстані, а протягом життя лише одного покоління відбуваються зміни такої глибини і значущості, що вони змінюють і образ світу б мислення. Якщо останні 50 тисяч років існування людства виміряти числом поколінь (тривалість життя покоління умовно приймемо за 62 роки, хоча у давнину людині було відведено речинець у 2—2,5 рази менший), то всього одержимо близько 800 таких поколінь. З них 650 провели своє життя у печерах. Тільки протягом 70 останніх поколінь став можливим тісніший зв'язок між людьми завдяки писемності. Лише протягом життя останніх шести поколінь ми познайомилися з друкованим словом, а при чотирьох — навчилися досить точно вимірювати час. Лише останні два користуємося електромотором. А переважна більшість всіх матеріальних цінностей, з якими ми маємо справу у повсякденному житті, була вперше створена протягом життя сучасного покоління. Відзначимо, що при збереженні нинішніх глобальних демографічних тенденцій років через 40—50 кількість людей, які живуть на землі, вперше в історії перевищить кількість усіх померлих разом взятих. І це не фантастичне припущення — в Індії і Китаї в кінці XX століття вже проживає по мільярду чоловік.
Объяснение:
Обьяснения нет
Объяснение:
Картина мирной жизни маленького монастыря, где трудолюбивые монахи и послушники работают наравне с поселянами, благоустраивают землю и дают наставления воинам, отражает идеальные представления о роли монастырей и их культурном значении.
Действительно, монастыри были и культурными центрами, и форпостами Руси на новых землях, и крепостями. Монахами были высшие церковные иерархи, прославившиеся гражданскими подвигами (митрополиты Алексий, Макарий, Филипп, патриарх Гермоген).
Навечно останутся в истории Руси имена Сергия Радонежского, Нила Сорского, Авраамия Палицына, Сильвестра Медведева и многих других выдающихся общественных деятелей и мыслителей, литераторов и просветителей.
Но уже с первых шагов по русской земле христианство было связано с развитием церковных имуществ. Так же как в идейном отношении церковь укрепляла феодальное государство, развитие собственнических прав церковников первоначально содействовало укреплению феодального строя.
Монастыри, основывавшиеся вблизи городов на княжеские пожертвования, были крупными землевладельцами-феодалами, владели селами, вели оптовую торговлю, ссужали деньги под ростовщические проценты.
В монастырях царило резкое неравенство между бедняками и выходцами из боярской или купеческой среды, сделавшими крупные вклады деньгами и землей. Неудивительно, что восставший народ громил не только княжеские палаты и дома ростовщиков, но и святые обители.
«Князь! Приезжай в Киев! — говорил гонец Владимиру Мономаху в 1113 году. — Если ты не приедешь… произойдут большие несчастья на всех бояр и на монастыри. Ты, князь, будешь в ответе, если народ разгромит монастыри».
Выступали против монастырей и их «стяжателей», против «плохих пастырей» и истинно верующие люди. В поисках «святой жизни» монахи бежали в безлюдные места с крестьянами и
вольными «ватагами», осваивавшими новые земли, стремились воплотить в жизнь христианские идеалы. Но поставленные в глуши маленькие пустыни и скиты вскоре обрастали «имениями», богатели пожертвованиями феодалов и начинали нещадно эксплуатировать крестьян.
