Національна революція 1648—1657 років — породжений українськими реаліями раннього Нового часу складний політичний процес, що під гаслами захисту православ'я, прав і свобод Війська Запорозького й народу України поєднував у собі боротьбу за національне визволення, масовий соціальний протест і збройні форми громадянського протистояння та супроводжувався кардинальними змінами всіх сфер і рівнів життєдіяльності суспільства. Типологічно споріднений із масштабними суспільно-політичними рухами в низці країн Центральної і Західної Європи, які вступали в період створення національних держав і вироблення якісно відмінної від середньовічної системи соціальних відносин.
На різних етапах еволюції історичної думки в Україні та за її межами в наукових концепціях щодо ідентифікації подій середини — 2-ї половини 17 ст. застосовувалися такі терміни, як «Хмельниччина», «козацьке повстання», «руська ребелія», «загальнонародне повстання», «національне повстання»; «козацька війна», «громадянська (домова) війна», «велика війна 1648—1654 рр.», «польсько-козацька війна», «селянська війна», «визвольна війна», «національно-визвольна війна»; «козацька революція», «національна революція», «національно-визвольна революція», «українська революція», «велика українська революція» тощо. Однак більшість із запропонованих понять відображає лише певний сегмент цього багатоаспектного явища, не проникаючи в його глибинну сутність.
Дискусійним продовжує залишатися питання його верхньої хронологічної межі, яка коливається в діапазоні 1654—1678 років. При цьому традиційним в історіографії є виділення двох фаз, відокремлених одна від одної смертю Богдана Хмельницького 27 липня (6 серпня) 1657 року. Перша з них характеризується наростанням національно-визвольної боротьби і її найвищою результативністю, а друга пов'язується із втягненням козацької України в добу старшинських міжусобиць і руйнації («Руїни») господарського життя, нових форм соціальних зв'язків та державно-політичних структур.
Будучи глубоко верующим человеком, Александр III, поставил православную церковь в исключительное доминирующее положение. Православие стало значимым инструментом для внедрения политики русификации. Религии, которые противостояли догматике православия, оглашались незаконными, а их адепты были подданы жестоким гонениям.
Главными идейными врагами русского православия считались многочисленные секты, которые не редко основывались на искаженных христианских учениях. По приказу императора, начиная с 1885 года, у родителей, которые были приверженцами сектантских учений, насильственно отбирали детей.
Калмыкам и бурятам, которые в своем большинстве исповедовали буддизм, было запрещено строить культовые сооружения и проводить обряды. Массовое насильственное обращение в православие проводилось на территориях Прибалтики, Польши и Финляндии.
Некоторые национальные православные церкви, преимущественно Кавказского региона, были русифицированы. Язычники и мусульмане Средней Азии, Сибири и Поволжья были полностью лишены социальной защиты. За период правления Александра III в православную веру было обращено более 700 тыс. иноверцев.
