Объяснение:
Єресі та інквізиція
Від часу виникнення християнства існувало чимало варіантів священних текстів і формулювань основних положень християнства. Згодом тільки деякі з них визнані єдино правильними. Але існували інші тлумачення основних положень християнства, які церква називала єресями. У Західній Європі єресі поширилися в XI ст., але їх розквіт припав на XII XIII ст. Єретичні організації виникли у Франції, Німеччині, Італії та інших державах.
Одним із найпоширеніших був рух катарів (чистих), що виник на півдні Франції. Його прихильники не визнавали влади держави, заперечували насилля й кровопролиття. Католицьку церкву вважали творінням сатани, виступали проти накопичення церквою багатств.
*Індульгенція - письмове прощення гріхів, яке видавали священики від імені Католицької церкви, зокрема, за участь у хрестових походах. Пізніше за до індульгенцій церква збагачувалася, продаючи їх усім охочим. Тоді індульгенції видавали на прощення не лише минулих, й майбутніх гріхів.
Прихильники єретичного вчення вальденсів (за прізвищем купця з м. Ліона П’єра Вальдо) заперечували існування чистилища, у яке, за твердженням Католицької церкви, потрапляли померлі перед тим, як вирішиться їхня доля. Виступали вони й проти церковної обрядовості, ікон, молитов, культів святих, церковної десятини, військової служби, феодального суду, смертної кари, сповідували рівність і простоту іб життя перших християн.
Прихильники вчення альбігойців (від назви м. Альба) вимагали реформування церковної організації, зрікалися церковних обрядів і віри у святих, відмовлялися сплачувати десятину і будь-які податки на користь церкви.
Філій Август на страті єретиків. Середньовічна мініатюра. XV ст.
Суди інквізиції приймали рішення, керуючись такими положеннями:
- обвинувачений вважався винним, доки не довів зворотного;
- проти єретиків допускалися свідчення засуджених за наклеп, позбавлених громадянських прав, малолітніх дітей, відлучених від церкви;
- якщо свідок відмовлявся від свідчень, вони все одно зберігали силу;
- обвинуваченому не дозволялося мати адвоката, оскільки останній міг бути звинувачений у єресі;
- за законом тортури могли застосовувати тільки один раз (на практиці піддавали тортурам постійно);
- апеляції та прохання про помилування не розглядалися.
Якщо звинувачуваний визнавав провину, то його засуджували до ув’язнення, до роботи на галерах, грошового штрафу або прилюдного побиття батогом. Невизнання звинувачень каралося смертю. Засудженого спалювали на вогнищі або вішали на шибениці. Спалювання вважалося виявом милосердя, оскільки відбувалося без пролиття крові.
Перед стратою інквізиція проводила так званий акт віри. Засуджені йшли вулицями міста босоніж до міського собору, де відбувався святковий молебень. Їх супроводжувала процесія з ченців. Після цього зачитували й виконували вирок. Інквізитори забирали на користь церкви все майно, яке розподіляли між інквізиторами. Винагороджували й донощиків. Родичів засудженого на три покоління позбавляли всіх прав.
Особливо нещадною була іспанська інквізиція, ім’я її керівника Томаса де Торквемади стало уособленням надзвичайної жорстокості.
На початку XIII ст. у зв'язку з поширенням єретичних учень Римська католицька церква створила спеціальні церковні суди. Ці суди увійшли в історію під назвою інквізиції (від латинського - «розслідування», «розшук»). Суди підкорялися особисто папі, й ні імператори, ні королі не мали права заважати діям інквізиторів.
Інквізиція винищила тисячі жителів міст і сіл на півдні Франції, в Італії, Іспанії, Німеччині, Чехії й інших державах. Звинувачення в єресі часто використовували в боротьбі з політичними противниками і для захоплення їхнього майна.
Першими постраждали від дій інквізиції альбігойці. За наказом папи римського у 1209 р. проти них було оголошено хрестовий похід. Війна з невеликими перервами тривала майже 20 років і увійшла в історію під назвою Альбігойських війн. Вдираючись до міста, борці з єресями знищували все його населення, не жаліючи ні старого, ні малого. Коли в одного з папських посланців запитали, як відрізнити католиків від єретиків, він відповів: «Убивайте всіх, Бог впізнає своїх».
У 1484 р. спалахнула нова хвиля переслідувань, пов'язана з папською буллою про відьом і чаклунів. «Полювання на відьом» призвело до загибелі тисяч безневинних людей, переважно жінок.
Томас де Торквемада (близько 1420-1498) - монах-домініканець, який стояв на чолі інквізиції в Іспанії. Він був не тільки духівником королеви Ізабели Кастильської, фанатичної католички, а й сприяв її сходженню на трон. Склав кодекс інквізиції, процедуру суду і структуру органів інквізиції. Вирізнявся абсолютною непідкупністю і надзвичайною жорстокістю. Зокрема, масово запровадив аутодафе - публічне оголошення вироку інквізиції з наступним спаленням жертви. Ініціював переслідування мусульман та євреїв.
Рима.
В 1472 году хан Большой Орды Ахмат с большим войском двинулся к границам Великого княжества Московского. У города Тарусы ордынцы встретили многочисленную русскую рать, которая отбила все их попытки переправиться через Оку. Тогда войско Орды сожгло город Алексин, перебив его население, однако поход для хана Ахмата окончился провалом[1].
Согласно традиционному повествованию, в 1476 году великий князь московский Иван III прекратил уплату дани Орде, а в 1480 году отказался признать и зависимость Руси от неё. Несмотря на это, по мнению американского историка Чарльза Гальперина, отсутствие в летописях свидетельств, фиксирующих точную дату прекращения выплаты дани, не позволяет доказать, что дань прекратили уплачивать в 1476 году; датировка же и сама подлинность ярлыка хана Ахмата великому князю Ивану III, содержащего сведения о прекращении уплаты дани, остаётся предметом дискуссий в академической среде[2]. Согласно Вологодско-Пермской летописи, хан Ахмат в 1480 году в ходе переговоров упрекал Ивана III в неуплате дани девятый год. На основании, в частности, этого документа, А. А. Горский сделал вывод о прекращении выплаты дани в 1472 году, накануне сражения под Алексином[3].
Хан Ахмат, занятый борьбой с Крымским ханством, лишь в 1480 году начал активные действия против Великого княжества Московского. Ему удалось договориться с польско-литовским королём Казимиром IV о военной Тем временем, Псковская земля в начале 1480 года подверглась нападениям Ливонского ордена. Ливонский хронист сообщал, что магистр Бернхард фон дер Борг:
«…собрал такую силу народа против русского, какой никогда не собирал ни один магистр ни до него, ни после… Этот магистр был вовлечён в войну с русскими, ополчился против них и собрал 100 тысяч человек войска из заграничных и туземных воинов и крестьян; с этим народом он напал на Россию и выжег предместья Пскова, ничего более не сделав»[4].
Объяснение:
В январе 1480 года против Ивана III восстали его братья Борис Волоцкий и Андрей Большой, недовольные усилением власти великого князя.
