Литовська і польська влада виявилися нездатними налагодити ефективний захист українських земель від турецько-татарських нападів. Основною силою, яка захищала мирне населення від ворогів, стало козацтво, із появою Запорозької Січі відсіч татарським нападам набула характеру організованої боротьби. Козаки несли вартову службу на основних татарських шляхах, заздалегідь попереджали про появу нападників, розбивали загони, які гнали полонених до Криму. У 1589 р., коли татарська орда здійснила напад на Поділля і Галичину, козаки здійснили швидкий перехід із Запоріжжя до Дністра. Уночі вони напали на татарський табір і, знищивши кілька тисяч татар, звільнили всіх полонених. У відповідь на турецько-татарські напади козаки спустошували татарські кочові стойбища й знищували гарнізони турецьких і татарських фортець.
Запорозькі козаки уславилися сміливими морськими походами проти Османської імперії. Свої досить далекі походи вони здійснювали на чайках – великих мореходних човнах, що рухалися як за до вітрил, так і весел і вміщували 50–70 озброєних козаків із невеликими гарматами. Найбільшого розмаху козацькі морські походи проти Туреччини набули в перші два десятиліття XVII ст. Цей період називають "добою героїчних походів" запорозького козацтва.
У 1606 р. запорожці захопили турецьку фортецю Варна, яка до того вважалася неприступною. У відповідь на це зухвальство розлючений турецький султан наказав перегородити Дніпро між фортецями Асланкермен та Кизикермен залізним ланцюгом, щоб перешкодити козакам вихід у Чорне море. Посередині Дніпра було залишено лише вузький прохід, а весь простір поряд із ним могли прострілювати гармати фортець. Проте це не зупинило козаків: вони волоком перетягували свої човни, минаючи фортеці, або хитрістю проникали через прохід.
У 1608 р. запорожці захопили Перекоп, а в наступному році вчинили напад на придунайські фортеці Ізмаїл, Кілію та інші, а також Білгород-на-Дністрі. У 1614 р. козаки перепливли Чорне море, висадилися на турецькому узбережжі Малої Азії та зруйнували Синоп і Трапезунд, а в 1615 р. з'явилися під мурами Стамбула і спалили його портові споруди. Одним із найвідоміших був похід 1616 р., у якому козаки здобули Кафу – грізну турецьку фортецю в Криму, а найбільший невільничий ринок, і визволили багато полонених.
Походи запорозьких козаків проти Османської імперії сприяли перетворенню козацтва на впливову міжнародну силу. Вони сприяли авторитету й популярності запорожців у Європі, а також істотно послаблювали Османську імперію і Кримське ханство. Це блокувало і стримувало агресивні устремління Туреччини щодо європейських країн, сприяло визволенню підкорених нею народів.
Під час морських походів проти турків здобув славу блискучого полководця Петро Конашевич (бл. 1577–1622 pp.), якого в 1610-х, а також на початку 1620-х декілька разів обирали гетьманом Війська Запорозького. На Січі його прозвали Сагайдачним.
Нетрудно заметить, что внутренняя политика Екатерины II не стремилась возвратить русское общество к формам быта, существовавшим при Петре. Екатерина не подражала в этом Елизавете. Она желала широкой законодательной реформой поставить общественную жизнь России на общеевропейские основания и не могла осуществить своего плана: вместо общей реформы в русской жизни продолжали развиваться те явления, какие мы наблюдали в первой половине XVIII в. Однако, не подражая ни Петру, ни Елизавете, Екатерина еще менее подражала немецким правительствам, бывшим на Руси: при ней у дел стояли русские люди и интересы России понимались чисто по-русски. Екатерина была национальной государыней не менее, чем Елизавета.
И во внешних сношениях и столкновениях Екатерина не стремилась подражать кому бы то ни было из своих предшественников и вместе с тем умела понять исконные задачи русской политики и потому была прямой подражательницей Петра. Мы видели, что из трех вопросов русской внешней политики, стоявших на очереди при Петре, – шведского, польского и турецкого – Петр разрешил только первый. Его ближайшие преемники не разрешили ни второго, ни третьего. Их разрешила Екатерина II, и хотя некоторые и думают, что ее решение произведено с ошибками, тем не менее у Екатерины нельзя отнять той чести, что она поняла и счастливо закончила то, чего не успел закончить Петр. Ко времени Екатерины задачи России состояли в том, чтобы взять у Турции Крым и северные берега Черного моря, иначе говоря, достигнуть на юге естественных географических границ империи. По отношению к Польше задачи России состояли в том, чтобы освободить православно-русское население Польши от католическо-польского владычества, т. е. взять у Польши старорусские земли и достигнуть с этой стороны этнографических границ русской народности. Екатерина счастливо исполнила все это: Россия при ней завоевала Крым и берега Черного моря и присоединила от Польши все русские области, кроме Галиции. В этом заключались важнейшие результаты внешней политики Екатерины, увеличившей народонаселение империи на 12 млн. душ; но этим не исчерпывалось ее содержание.
