Кризис крепостного хозяйства проявлялся в ухудшении экономического положения помещиков. Барщинный труд становился все менее эффективным и производительным, с развитием крестьянских промыслов падали цены на их изделия и, соответственно, уменьшались доходы помещиков от оброка. В итоге многие имения оказывались заложенными и перезаложенными (к середине века - более 60%).
Кризисные явления проявились и в попытках государства смягчить зависимость крестьян от помещика, несколько облегчить их положение (прекращение раздачи государственных крестьян помещикам, указы Александра I о вольных хлебопашцах (1803), об отмене права помещиков ссылать крестьян в Сибирь (1809), более 100 соответствующих указов Николая I, запретившего продажу крестьян без земли, в счет долгов помещика, перевод крестьян в дворовые, издавшего указ об "обязанных крестьянах" (1842) и др.)
Некоторые из мер имели экономическое значение, но наиболее значительные из них или не относились к крепостным (указ 1801 г., разрешавшей приобретение ненаселенной земли всем свободным сословиям, включая мещан, казаков и государственных крестьян; реформа государственных крестьян 1837-1841 гг.) или касались лишь западных губерний (отмена крепостного права в Эстонии и Латвии в 1804-1819 гг.; инвентарная реформа в Литве и Белоруссии).
ответ:Реформування католицизму у Західній Європі викликало початок глибинному процесу, який отримав назву "внутрішня християнізація Європи". У XII-XIII ст. вся Європа була охоплена єретичним рухом, який мав не локальний, а загальноєвропейський характер. За своєю сутністю європейські єресі не були однорідними. Умовно їх можна поділити на два типи: бюргерські (тобто міські) і селянсько-плебейські. Вимоги тих і інших нерідко співпадали: всі вони вимагали ліквідації політичних амбіцій папства, урізання земельних багатств церкви і скасування особливого статусу католицького духовенства. Ідеалом середньовічних єретичних вчень і рухів була ранньохристиянська апостольська церква.
Якщо вести мову про ранньохристиянські часи, то в ту добу церква страждала як від зовнішнього ворога - римської влади, так і від внутрішніх усобиць, основою яких були теологічні розбіжності; різні тлумачення священних книг, визнання чи невизнання окремих положень священними тощо. Відображенням такої внутрішньоцерковної боротьби, очевидно, був "Єрусалимський собор", котрий згадується у главі 15 Діянь святих апостолів, а також багато випадків, коли апостол Павло захищав власне апостольське служіння, переконував християн остерігатися самозваних пасторів або проповідей, які йшли всупереч Божому вченню. Аналогічні заклики містяться у посланнях Іоанна, у Одкровенні Іоанна Богослова.
Починаючи з II ст., християнські авторитети, користуючись релігійними першоджерелами, звинувачували деяких богословів як єретиків і пояснювали християнське вчення зрозуміліше, намагаючись уникнути помилок і неоднозначних тлумачень. У зв'язку з цим ортодоксальності почали протиставляти єресь (гр. - "вибір", мається на увазі - помилковий).
Доктрини ранніх єретичних вчень мали під собою деяку релігійну основу і базувалися, в першу чергу, на критичному ставленні до служителів церкви - від Папи Римського до приходського священика. Єресіархи створювали ідеальний образ біблійного пастиря, протиставляючи його пастирю реальному; виступали проти індульгенцій; відкидали присягу на Біблії, окреме для кліру і мирян причастя. Західні єретики називали церкву "Вавилонською блудницею", а Папу - намісником сатани і антихристом. Вони відкидали вчення отців церкви, рішення Вселенських і помісних церковних соборів, Папські булли тощо. Фактично вони заперечували всю церковну організацію католицизму, являючи реальну загрозу для Західної церкви.
Объяснение:
