воров — русский самобытный гений, полководец, создавший свою науку побеждать, человек, которого «природа отлила в особую форму».
С появлением Александра Васильевича Суворова на военном поприще открывается блистательная эпоха славы русского оружия. Высокие добродетели нашего военачальника, его военный гений, заставляют обратить на него особое внимание, как на лицо историческое, на полководца, у которого мы можем научиться многому.
Великий вояка, поседевший в боях, он водил наших праотцов по военным полям от победы к победе, открыл широкий путь нашему оружию и нашей славе.
Один из историков писал о том, что много в жизни великого – событий, достижений, личностей, но не остаются они в памяти народной, а есть такие, которые всегда на слуху, они вызывают уважение, и добрая память о них передаётся от поколения к поколению. К таковым относится русский военачальник Суворов.
Суворов презирал роскошь, спал на соломе, пил квас, довольствовался солдатским сухарем, боролся с собственными слабостями, обуздывал их, и не было случая, чтобы он не победил себя и не победил неприятеля.
Александр Васильевич Суворов родился в Москве, в 1729 году. Слабое здоровье заставило отца сориентировать сына в гражданскую службу; но убедительные Александра вынудили изменить родительское намерение, и Суворов двенадцати лет был записан в лейб-гвардии Семеновский полк.
С младых лет и до глубокой старости Суворов придерживался строгих рамок режима – он спал при открытом окне в любую погоду, регулярно выполнял физические упражнения, в утренние часы обливался холодной водой, ел и пил очень умеренно.
До семнадцати лет он постоянно занимался военными науками, верховой ездой. На семнадцатом году он вступил в полк в должности рядового, а потом капрала, которые исполнял примерно, перенося все лишения и трудности солдатской жизни. Суворов понимал, что совершенное знание быта солдата необходимо военачальнику.
Суворов в мирное время постоянно держался с солдатами так, как будто это было военное время; он следовал одному правилу: «Сол
1. Населення. Упродовж XVI — першої половини XVII ст.
Кількість населення Європи постійно зростала. У XVI ст. цей показник збільшився з 85 млн до 98 млн осіб. До кінця XVII ст. кількість населення Європи становила понад 128 млн осіб, а до кінця XVIII ст. — понад 195 млн осіб. Причинами цього явища стали зростання народжуваності, покращення умов життя, зміни в раціоні харчування європейців.
Середня тривалість життя складала 30—35 років, але деякі люди досягали похилого віку. Чоловіки зазвичай помирали у віці 40—60 років, а жінки — у 20—40 років. Як і раніше, високою залишалася смертність дітей: лише половина з них досягала десятирічного віку. Це було пов’язано з відсутністю медичної до під час пологів, нехтуванням елементарними правилами гігієни. Лікарень у сучасному розумінні у той час просто не існувало, були лише притулки для невиліковно хворих, калік і старих.
Жахливі санітарні умови, особливо в містах, робили їх осередками поширення хвороб. Під час спалаху чуми в 1629—1631 рр., що охопила майже все Середземномор’я, померло більше половини місцевого населення. Значними були людські втрати також від епідемій віспи, холери, тифу.
Населення Європи гинуло не лише від епідемій, а й від голоду в неврожайні роки, пожеж, воєнних спустошень. Особливо відчутними були втрати від війн, пов’язані з початком використання вогнепальної зброї та масовим убивством мирного населення, що стало звичною практикою ведення воєнних дій. Величезними були втрати під час релігійних війн у Франції та першої загальноєвропейської Тридцятилітньої війни. За приблизними підрахунками, лише в XVII ст. Європа втратила у війнах 3 млн осіб.
Значний вплив на населення як самої Європи, так і інших континентів мали масові міграції європейців після Великих географічних відкриттів на землі Північної та Південної Америки й Австралії, що відбувалися в XVI—XVII ст. Основні причини цих міграцій:
• політичні (порятунок від переслідувань);
• релігійні (релігійні утиски), етнічні (переслідування певних народів);
• соціально-економічні (прагнення досягти добробуту для себе та своєї родини на нових землях).
У результаті міграцій у Ранній Новий час було заселено величезні простори відкритих земель і докорінно змінено склад їхнього населення.
Чи можна стверджувати, що в Ранній Новий час у містах Європи відбулися значні зміни? Які саме?
2. Міста.
Більшість населення Європи на той час складали селяни. Городяни налічували лише 10—20 % населення. Винятком стали лише Нідерланди, де на невеликій
території існувало близько 300 міст, а їхні жителі становили 60 % від загальної кількості населення. Більшість міст зберігала середньовічний вигляд. Вони були невеликими (3—5 тис. жителів), відокремленими від навколишнього світу старовинними мурами, із вузькими вуличками, на яких навіть улітку не висихала багнюка й паслися свині. Найбільшим містом Європи залишався Париж із населенням 300 тис. осіб. Йому поступалися Неаполь (270 тис.), Лондон і Амстердам (по 200 тис. осіб), Венеція та Антверпен (по 150 тис. осіб), Рим, Мілан, Генуя, Брюгге, Прага (по 100 тис. осіб). Ці міста потребували щоденного постачання великої кількості продуктів, вугілля, предметів першої необхідності. Дороги з’єднували їх із селами та містечками, звідки надходило все необхідне для їхнього існування. На дорогах з’являлися заїжджі двори, склади для купців, які закуповували продукцію в селян та постачали її містам.
На відміну від передмість, центральна частина міста стала тим осередком, де жили заможні городяни, розміщувалися громадські споруди, собори, ратуша, банки, контори адвокатів. Через брак місця для забудови дорожчали земельні ділянки в центрі міста, що дало поштовх до спорудження багатоповерхових будинків. Італійські архітектори першими в Європі розробили проєкти ідеальних міст, які складалися з розташованих колами або квадратами будинків, оточених деревами й фонтанами. Передбачалося також створення каналізації та водогонів, що мало покласти край антисанітарії та зупинити поширення хвороб. У XVI ст. ці проєкти почали втілюватися в життя. У містах Італії руйнували середньовічні будинки, прокладали нові широкі вулиці, споруджували багатоповерхові будівлі та розплановували великі майдани. Саме тоді архітектура з ремісничої справи перетворилася на мистецтво. Через деякий час за прикладом італійських міст змінили свій вигляд Париж і Лондон. Поступово змінювалися також інші міста Європи.
У XVII ст. епідемії чуми охоплювали різні регіони Європи. У 1622 р . епідемія спалахнула в Греції та Османській імперії, у 1651 р . — на українських землях. У Московському царстві епідемія чуми 1654 р . забрала життя в 700—800 тис. осіб . У 1665 р . «Велика чума» в Лондоні принесла смерть 68 тис. його жителів . У 1676 р. у Відні від неї померли 77 тис. осіб, у Празі в 1681 р . — 83 тис.
