Нога́йская Орда́ (Мангытский юрт[1]) — кочевое государственное образование, появившееся в результате распада Золотой Орды, в междуречье Волги и Урала в конце XIV — начале XV веков, а окончательно сформировалось в 40-х годах XV столетия[2] (к 1440 году[3]), распалось в результате междоусобиц и внешнего давления в первой половине XVII в.
Ногайская Орда находилась на северо-западе нынешнего Казахстана.
Важную роль в создании и упрочении Ногайской орды сыграл темник Золотой Орды Едигей. Сам выходец из племени Мангут (мангыт), Эдиге (Едигей) с 1392 года стал улубеем мангытов. В 1390-е годы Едигей вёл войны с Тохтамыш-ханом, во-первых, за господство в Золотой Орде, во-вторых, в целях укрепления власти Мангытского юрта над соседними владениями, расширения его границ. Будучи темником, Едигей, не имевший право на ханский титул, в течение 15 лет (1396—1411) являлся фактическим правителем Золотой Орды.
С 1412 года Мангытской ордой правили потомки Едигея. В это время сам Едигей принимал активное участие в междоусобной борьбе ханских наследников за золотоордынский престол, в ходе которой, примкнув к одному из них, потомку Чингиз-хана, Чокре-оглану Едигей стал его беклярбеком. После победы в 1414 году над занявшим (в том же году) золотоордынский трон Кепек-ханом и изгнания его из столицы Сарая Едигей стал беклярбеком (или великим эмиром) Золотой Орды, и оставался им до своей смерти в 1419 году.
При правлении Едигея произошло постепенное обособление Мангытской орды и превращение её земель в независимое феодальное владение. Владения Мангытской Орды расширились до Западно-Сибирской низменности. Именно сюда бежал и там умер Тохтамыш-хан, на этой земле племя тайбуга признало над собой власть Едигея.
Окончательно Ногайская Орда как независимое государство сформировалась в 40-х годах XV столетия[2] (к 1440 году[3]) в связи с распадом Улуса Орда-Эджена — вассального государства восточного крыла Золотой Орды. В это время в связи с расширением владений и подчинением целого ряда племен стала формироваться и ногайская народность.
Объяснение:
австрійського уряду, спрямовані на посилення експлуатації селян, підвищення інтенсифікації їхньої праці у комбінації з нестримною сваволею поміщиків зумовлювали зростання соціального напруження в суспільстві та відповідну реакцію селянських мас
Ця реакція, як і в українських землях, підвладних Російській імперії, мала досить широку амплітуду: від пасивного спротиву (скарги, втечі тощо) до активної протидії (вбивства поміщиків, відкритий збройний опір, організація масових антифеодальних виступів тощо).
Продовжуючи славні традиції 1810-1825 p. розгорнувся активний опришківський рух. Його лідерами у Східній Галичині були Ю. Оженюк, Д. Якимчук, П. Мельничук, а на Закарпатті - С. Товта, І. Кокоша та ін.
Розгортанню селянського руху, як і в Росії, значною мірою сприяли чутки (про скорочення панщини; створення на окремих територіях вільних слобод, жителі яких на 10 років позбавлялися панщини та податків тощо), які разом з посиленням експлуатації стали каталізаторами масових селянських виступів на Чортківщині (1809 p.), Комарнівщині (1819-1822 p.) та інших районах Східної Галичини.
У Північній Буковині найбільшим був виступ під проводом Л. Кобилиці (1812-1851 p.), який 1843-1844 p. очолив селян 22 громад. Повстанці категорично відмовилися від панщини, самочинно переобрали сільську старшину, висунули вимогу вільного користування лісами та пасовиськами, ратували за відкриття українських шкіл. Лише за до військ австрійському Урядові вдалося придушити цей виступ.
У Закарпатті активність селянського руху особливо зросла у зв'язку з повстанням у Східній Словаччині. Стихійні "холерні бунти" прокотилися краєм 1831 p. Масові заворушення охопили селян Ужанської та Березької жуп. Всього протягом першої половини XIX ст. відбулося 15 виступів, більшість з яких припинилася лише після втручання каральних загонів.
Реформи Марії-Терези та Иосифа II сприяли пробудженню національного життя в західноукраїнських землях. Специфіка національного відродження у цьому регіоні полягала в тому, що основними носіями української національної ідеї було духовенство. У 1816 p. з ініціативи священика І. Могильницького у Перемишлі виникла перша в Галичині культурно-освітня організація - "Товариство священиків", навколо якого гуртувалося патріотично настроєне греко-католицьке духовенство. Товариство стало активним оборонцем прав української мови, поборником українізації шкільництва.
Члени товариства енергійно сприяли прийняттю цісарем рішення 1818 р. про допущення у початкову школу української мови. З-під пера його учасників вийшли перші граматики української мови - І. Могильницького (1822 р.), И. Лозинського (1833 p.), Й. Левицького (1834 p.). Крім того, І. Могильницький написав науковий трактат польською мовою "Розвідка про руську мову" (1829 р.), у якому обстоював ідею самобутності української мови, вказував на її відмінність від польської та російської, обґрунтовував її рівноправне місце серед інших слов'янських мов.
На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів. Саме тут виникає напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання "Руська трійця". Таку назву воно отримало тому, що його засновниками були троє друзів-студентів Львівського університету і водночас вихованців греко-католицької духовної семінарії: М. Шашкевич (1811-1843 p.), І. Вагилевич (1811-1866 p.) та Я. Головацький (1814-1888 p.), які активно виступили на захист рідної української мови (термін "руська" для галичан означав українська).
Перебуваючи під значним впливом ідейних віянь романтизму, національно-визвольних змагань поляків, творів істориків (Д. Бантиш-Каменського), етнографів (М. Максимовича) та літераторів (І. Котляревського) з Наддніпрянської України, члени "Руської трійці" своє головне завдання вбачали у піднесенні статусу та авторитету української мови, розширенні сфери її вжитку і впливу, прагненні "підняти дух народний, просвітити народ", максимально сприяти пробудженню його національної свідомості.
