НА ВІЧНОМУ ШЛЯХУ ДО ШЕВЧЕНКА
Для багатьох поколінь українців – і не тільки українців – Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, в нас. Та це лише ілюзія. Шевченко як явище велике й вічне – невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з її буттям продовжується нею, вбираючи в себе нові дні і новий досвід народу, відзиваючись на нові болі й думи, стаючи до нових скрижалів долі. Він росте й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення. Ми на вічнім шляху до Шевченка...
Тараса Шевченка розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе – свій час і Україну в ньому. Але щоб краще зрозуміти його як нашого сучасника, треба повністю осягнути його як сучасника людей, проблем, суспільства XIX століття. Він сам приходить у наш день. Але й ми повинні йти у його час. Лише так між нами й ним буде глибше взаєморозуміння.
Ми щиро захоплюємося високим образом Кобзаря, його громадянською принциповістю і моральною чистотою, почуттям соціальної і національної справедливості, відданістю правді і свободі. Та чи можемо сповна уявити собі, що за цим стояло, скільки це вимагало душевних сил і боротьби, скільки це коштувало мук і болю, скільки для цього треба було прозрінь думки і висоти духу? Щоб це уявити, треба добре знати не лише самого Шевченка, а й його епоху, атмосферу життя суспільства, його сучасників. І не тільки однодумців та друзів, а й супротивників, опонентів і антиподів. Увесь широкий спектр поглядів, інтересів і настроїв епохи, що у своїй сукупності й створювали ту історичну реальність, в якій він був собою.
Великий подвиг Тараса Шевченка полягав передусім у тому, що він, винищивши поняття про свій народ – повернувши цьому поняттю його споконвічну гідність, – водночас підніс до загальнолюдського рівня і відроджувану літературу цього народу.
І не менш великий подвиг його в тому, що відроджувану літературу свого народу він запліднив найпередовішими ідеями свого часу і навіть випереджальними. Не запозиченими (хоч начитаність його, відбита в щоденниках і в автобіографічних повістях, безсумнівна, а зацікавлення його досягненнями людської думки було постійно велике), а тими, до яких підводив і досвід власного народу, які народжувалися з болю і роздумів про нього, з потреб боротьби за його кращу долю, за його майбутнє. І, звичайно ж, з високого поняття про людину, про людство.
Шевченко – творець в українській літературі, в духовному житті України того могутнього і нещадного духу національної самокритики, того “національного сорому”, який завжди є потребою і передумовою великого національного руху, всякого національного відродження. Поезія Тараса Шевченка давно стала нетлінною і важливою частиною духовного єства українського народу. Шевченко для нас – це не тільки те, що вивчають, а й те, чим живуть. З чого черпають сили й надії. У глибини майбутнього посилав він свої непорушні заповіти синам свого народу, і серед цих заповітів перший і останній:
Объяснение:
Объяснение:
Первые письменные сообщения о древних поселениях, находящихся на территории нынешнего Казахстана, относятся ко II в. до н. э. — I в. н. э. Древние авторы упоминают о город Чигу, располагавшемся либо в котловине озера Иссык-Куль, либо в Илейской долине, а также о городах на реке Сырдарье.
На обширной территории Казахстана издревле выделяются крупные историко-культурные регионы развития оседлой, а в Средние века и городской жизни. Одними из них были Южный Казахстан и Жетысу. При исследовании этих районов археологи выявили древние поселения, в которых обнаружены дворцовые постройки владетелей городов из сырцового кирпича, с помещениями, перекрытыми купольными сводами. Наибольшее число поселений найдено в Отырарском оазисе, в долине реки Арыс, на северных склонах Каратау, в низовьях Сырдарьи. Жители этих поселений занимались земледелием с использованием искусств, орошения, скотоводством, ремеслом и торговлей.
Бурный рост городов на территории нынешнего Казахстана, происходящий в XII вв., связан с развитием тюркских государств средневековья: Тюркского, Западно-Тюркского, Тюргешского, Карлукского каганатов, Огузского, Кимакского, Кыпчакского и Караханидского государств.
Археологическими исследованиями на Южном Казахстана зафиксировано 25 городищ со слоями VI—IX вв., которые можно считать остатками городов. Известны названия некоторых из них: Исфиджаб (Сайрам), Шараб, Будухкет, Отырар (Фараб), Шавгар.
