Завоювання Римської імперії в V ст. варварами призвели до занепаду міської античної культури. Варвари (від грец. barbaroi – іноземці) зруйновували міста, знищували пам’ятки античного мистецтва й бібліотеки, стали причиною розірвання торговельних й політичних зв’язків. Відбулося повернення до натурального господарства.
Християнство, яке впродовж трьох століть переслідувалося релігією, стало у 313 р. державною релігією і заповнило порожнечі в старих культурах, зруйнованих частою зміною імператорів. У V ст. воно стало останньою надією деморалізованих римлян.
Християнство виявилося ідеологією, придатною також і для завойовників, бо проголошувало божественість влади взагалі, а не конкретних її представників. Спочатку, правда, деякі варвари (вестготи й лангобарди) прийняли не той варіант християнства (аріанство), який став панівним у Західній Європі, але після VII ст. їх було силою повернуто до католицизму.
Місіонерський прапор давав можливість звичайному грабуванню сусідів надати благородного вигляду. Хрестові походи проти мусульман, яких теж оголосили язичниками, давали бідним правителям Заходу гарну поживу з багатого Сходу. Найбагатше місто Сходу Константинополь, на їх думку, теж було заселене несправжніми християнами. Тому у 1204 р. хрестоносці взяли штурмом Константинополь, вирізали там чоловіків, жінок і дітей. Учасник четвертого хрестового походу хроніст Віллардуен писав, що ніколи ще зі створення світу в жодному місті не було взято такої здобичі.
Спочатку козаки були вільними хліборобами. Періодично вони відривалися від своїх основних занять і займалися відхідництвом (рибальством, полюванням у степу) і набігами на татарські улуси.
Перші згадки про українських козаків відносяться до кінця XV століття, хоча саме їхнє виникнення відбулося в більш ранній період. Ще за часів Київської Русі літописи згадують про існування на кордоні руських земель і кочового Степу бродників і берладників — вільних людей, котрі не підкорялися князівській владі і жили, зокрема, за рахунок здобичі від набігів на половців і візантійські володіння.
Наприкінці XV — у першій половині XVI століття на українсько-татарському прикордонні знаходилися й українські бояри-лицарі, які очолювали загони, що боролися з татарськими наїздами. До другої половини XVI століття існувала також аморфна прикордонна військово-промислова спільнота бояр-козаків і бояр-шляхтичів. До початку XVII століття усі ті спільноти ввійшли до козацького стану.
