З переліку прізвищ, виберіть ті, де всі є письменниками-реалістами ХІХ ст. Л. Толстой, П. Валері, С. Маллармє, А. Рембо
Ф. Достоєвський, Е. Золя, Г. Гауптман, П. Верлен
Дж. Байрон, В. Скотт, В. Гюго, А. Міцкевич
О. де Бальзак, Ч. Діккенс, М. Твен, Панас Мирний

Гайдамацький рух — явище суспільного життя, зумовлене соціальними, релігійними та національними реаліями України 18 ст., насамперед ускладненням внутрішньо-політичної ситуації в правобережній частині Гетьманщини після її підпорядкування Речі Посполитій.

Руйнування національних державних інституцій, витворених правобережним козацтвом у ході національно-визвольної боротьби 2-ї половини 17 — початку 18 ст.; політична анархія, господарське розорення краю та відповідні зміни в соціальній

структурі населення в поєднанні з конфесійними проблемами, які накопичувалися, створювали в регіоні сприятливий ґрунт для соціального та національного протистояння. Перша згадка про гайдамаків у джерелах датується 1715, хоча, за твердженням В.Антоновича, гайдамацькі загони почали діяти на Волині вже 1708. Кількість їх збільшувалася настільки швидкими темпами, що для боротьби з гайдамаками польський уряд змушений був використовувати підрозділи регулярної армії.

Єретичні ідеї зустрічали запекла відсіч із боку католицької церкви.
Церковні собори віддавали анафемі єресіархів і їх послідовників.
Для придушення масових єретичних рухів церква організовувала хрестові походи (Альбигойские війни, походи проти апостоликов, п'ять хрестових походів проти гуситів) .
Наприкінці XII в. з'явилася інквізиція (лат. inquisitio — розслідування) для суду й розправи над єретиками.
Спершу інквізиція була в підпорядкуванні єпископів.
В XIII в. вона перетворилася в самостійну установу під верховною владою тата.
Була створена система судового розслідування із застосуванням витончених катувань, заплутаних софістичних хитрувань і залякувань, за до яких у жертв виривали визнання провини. Широко застосовувалися шпигунство й доноси, які заохочувались передачею донощикам частини майна засуджених.
Для покарання засуджені передавалися в руки світських влади, тому що церква лицемірно відмовлялася від «пролиття крові».
Звичайно засуджених єретиків спалювали на багаттях.
При цьому нерідко влаштовувалися врочисті церемонії проголошення вироку інквізиції над групою єретиків — автодафе (исп. «акт віри») . Раскаявшиеся грішники зазнали довічному ув'язненню.
Під нагляд інквізиції попадали вчені, запідозрені у вільнодумстві й незгоді із установленими католицькою церквою канонами.
Одна інквізиція не могла впоратися з масовими єретичними рухами. Церква намагалася підірвати ці рухи зсередини, довести «омани» , що збилися зі шляху « дійсної віри» єретиків. Із цією метою церква визнавала деякі помірні секти й перетворювала їх у жебручі ордена. Так було із францисканцями.
Головною їхньою метою була боротьба з поширенням єретичних навчань. Ченці проникали в масу єретиків і своїми проповідями й прикладом намагалися відволікти їх від «оман» єресі й повернути в лоно католицької церкви. Орден мав строгу централізовану організацію на чолі з «генералом» , підлеглим безпосередньо татові.
За прикладом францисканского ордена в 1216 г. був заснований орден доминиканцев, творцем якого був іспанський чернець фанатик Доминик. Члени цього жебручого ордена вели інший, чому францисканц б життя. Вони одягалися не в руб'я, а в мантії вчених. Це були утворені « брати-проповідники» , що захопили у свої руки систему утвору, і насамперед богословські кафедри в університетах. З їхнього середовища вийшли такі відомі стовпи схоластики й богослов'я, як Альберт Великий і Фома Аквінський. Головною метою доминиканцев була боротьба з єресями. Іменуючи себе «псами господніми» (domini canes-співзвучно «доминиканцы») , вони громили єретиків не тільки з кафедр університетів, але й зброєю інквізиції. З них звичайно комплектувалися трибунали інквізиції