Конец 19 — начало 20 века продемонстрировали человечеству, что культура как интегрирующее начало общественного развития охватывает не только сферу духовного, но во все большей степени материального производства. Все качества техногенной цивилизации, чье рождение было отмечено чуть более трехсот лет назад, смогли проявиться в полной мере именно в это время. В это время цивилизационные процессы были максимально динамичны и имели определяющее значение для культуры.
Образование государств в Латинской Америке явилось важнейшей предпосылкой для ускорения развития капиталистических отношений. В Мексике, Бразилии, Чили создавались основы лёгкой промышленности, возникла банковская система. Сохранение крупного помещичьего землевладения и привилегий церкви консервации различных форм докапиталистической эксплуатации.
Господство класса рабовладельцев, которому в конце 40-х годов XIX в., казалось, ничто не угрожало, в значительной мере опиралось на растущий спрос, предъявляемый мировым рынком на товары, производимые в странах Латинской Америки: сахар и особенно кофе, становившиеся главным богатством латиноамериканских стран. Эти товары производились рабами. Самое большое число рабов было ввезено в Латинскую Америку именно после 40-х годов. Минуя английские кордоны, работорговцы ввозили в страны ежегодно невольников, которые не ведали, что в ней существует закон, предоставляющий им свободу.
Однако, как ни казалось прочным положение рабовладельцев Латинской Америки, они стояли на той грани, за которой должно было наступить неизбежное ослабление их господства. И эта грань не была порождением только латиноамериканской действительности. Она была местным выражением процесса, происходившего в мировом масштабе.
Кінець XVIII — початок XIX ст. — вкрай несприятливий період в історії українського народу, позначений цілковитим підкоренням України. Більша її частина перетворилася на колонію Російської імперії. Проте й за таких обставин українці, спираючись на самобутню тисячолітню культуру й такі ж давні традиції власної держави, долали потужні асиміляторські заходи імперії, залишаючись окремим народом і мріючи про відновлення автономної, а то й незалежної Української козацької держави. Не випадково масово переписувалися й вивчалися козацькі літописи, в яких розповідалося як про часи Київської держави, так і Гетьманщини та Січі. В народних масах пам'ять про козацьку славу дбайливо зберігали мандрівні музиканти-співаки — кобзарі й бандуристи. Найвидатнішим кобзарем XIX ст. був Остап Вересай. Своєрідним предтечею національного відродження став видатний мислитель Григорій Сковорода (1722—1794), який проголосив, що «свобода — це найдорожчий скарб» і славив гетьмана Богдана Хмельницького. Чинилися й дієвіші кроки. Ще на початку 60-х pp. XVIII ст. козацька старшина збирала петиції з метою зміцнити автономію Гетьманщини. Коли у 1767 р. Катерина II про око скликала «Уложенну комісію», котра мала б встановити нові закони у державі, й запропонувала надсилати відповідні пропозиції («накази») різних станів (крім кріпаків), це знайшло широкий відгук в українському суспільстві. Люди повірили облудним обіцянкам цариці й зайнялися розробкою пропозицій для майбутньої реформи. У Прилуцькому полку було чітко висловлене бажання провести вибори нового гетьмана. Представники Ніжинського полку висловили бажання відновити Гетьманщину як автономну державу. Тоді генерал-губернатор П. Рум'янцев звелів скасувати вибори у Ніжинському полку, заарештувати депутатів і віддати під суд за «державну зраду». Одинадцять осіб було засуджено тоді до смертної кари. Їх потім помилували, але стало ясно, що думки про відродження Гетьманщини є небезпечними. На засіданнях Комісії, яка зібралася в Москві у 1767 p., деякі автономістичні ідеї висловив Григорій Полетика, але того ж року Катерина II припинила діяльність Комісії раз і назавжди. Настала «мертва доба» в історії українства, коли панівні верстви українського суспільства перейшли на вірнопідданську службу Російській імперії, відмовились не тільки від прагнення до Української незалежної держави, а й взагалі від всього українського (мови, культури, традицій тощо), поступово русифікувались. За це верхівка українського суспільства отримувала право на спадкове дворянство і збереження визиску кріпаків.
Объяснение:
