Объяснение:
Вивчення історії соціальної системи України сприяє більш грунтовному оволодінню загальноісторичним здобутком нашого народу, дає можливість студентам грунтовніше аналізувати різноманітні процеси минулого, розуміти закономірний поступ предків в майбутнє. Вивчаючи проблеми ІІІ модулю, ми повинні простежити розвиток соціальної системи на різних етапах вітчизняної історії. Це, зокрема, дасть нам можливість зрозуміти також вагомість внеску нашого народу в євроатлантичну цивілізацію.
Відомо, що поділ праці, поява приватної власності, подальше зростання національно-етнічних, поселенських відмінностей призвели до процесів соціальної диференціації суспільства. Під її впливом інститут влади реорганізується в систему політичного планування, провідною силою якої є держава. Ці процеси і обумовили появу в ІХст. на етнічних українських землях такої держави, як Київська Русь.
Аналіз її соціальної структури, яка була досить різноманітною, показує певну відмінність від структури суспільства західноєвропейських держав. Своєрідність соціального організму Давньоруської держави полягала в тому, що в ній формувалися основні класи феодального суспільства – феодали та залежні селяни – поруч із існуванням багатьох перехідних категорій населення.
Історики логічно відносять Київську Русь до ранньофеодальних держав. В ній до класу феодалів належав великий князь київський, удільні князі, духовенство, бояри. До залежних від феодалів людей відносились “люди”, смерди, закупи, рядовичи, челядь, наймити, холопи, ізгої.
Великий князь київський був главою держави, розпоряджався общинними землями, формував військо – дружину, був воєначальником, адміністратором, суддею, мав вплив на церковні справи. Влада князя була спадковою й необмеженою. Удільні князі мали свої дружини, але були підручними, бо київський князь мобілізував залоги, полки від підвладних племен. Князь збирав зі своєю дружиною данину, прибутки йому надходили і від суду.
Чисельну категорію класу феодалів становили бояри – знатні, багаті люди, що належали до верхівки суспільства. Цей стан склався із місцевої родоплемінної знаті, дружинників князя, що осідали на землях, дарованих князем за вірну службу. Вже в ІХст. має місце соціальна диференціація серед бояр – вони поділяються на “великих”, “менших” і “земських”. “Великі” бояри ставали воєводами, канцлерами, тисяцькими; “менші” або “дрібні” бояри з’являлися як землевласники внаслідок того, що великий боярин наділяв їх селом. Вони знаходилися на нижчому шаблі князівської адміністрації – десяцькі, дворецькі та ін. Найбільш привілейованою, впливовою верствою були земські бояри. Це члени боярської ради (думи) – радники князя, “княжі мужі” – верхівка князівської військової дружини. Слід зазначити, що бояри на Русі не були закритою соціальною верствою, як шляхта на Заході. Боярином могла стати особа не боярського походження, яка здобула значні заслуги перед князем (а по суті перед державою).
Войны с хеттами, битва при Кадеше
Около 1286 до н. э. Рамсес II совершает поход в Финикию и около 1285 до н. э. начинает войну с целью захвата г. Кадеша в долине р. Оронт и прилегающих областей Средней Сирии. Отступление хеттского царя Муваталлиса, главные силы которого были сосредоточены непосредственно возле Кадеша, к Алеппо (современный Халеб) вводит египтян в заблуждение — на подступах к городу по войскам Рамсеса II был нанесен внезапный удар хеттских колесниц. В двухдневном сражении египтян от уничтожения лишь личное мужество фараона и подошедшее подкрепление; таким образом, Кадеш взят не был, и в итоге державы заключили перемирие, после чего Рамсес II отступил в Египет. Фактически кампания 1285 до н. э. окончилась поражением египтян, так как ни одна из ее задач не была решена.В 1283 до н. э. война возобновляется: Рамсесу II удается взять г. Дапур в Южной Сирии и ряд палестинских городов. В 1280 до н. э. фараон воюет в Финикии и Северной Сирии; в 1279-70 до н. э. укрепляет власть Египта над Палестиной и территорией за Иорданом (библейские области Эдом и Моав). Около 1272 до н. э. Рамсес II воюет в Северной Палестине, где в районе г. Бет-Шеан сооружает мощную крепость. Войны Рамсеса II велись с переменным успехом, Египет то возвращал территории под свою власть, то вновь терял. Разгромить Хеттское государство, которое было вдохновителем борьбы мелких государств Сирии-Палестины против Египта, Рамсес II был не в силах.
Мир с хеттами
Около 1269 до н. э. по инициативе хеттского царя Хаттусили III Египет и хетты заключили мир. За Египтом признавались права на Палестину, большую часть Финикии и меньшую — Южной Сирии; все территории к северу от них считались сферой влияния хеттов. Стороны договорились о ненападении, военном союзе, взаимной выдаче преступников и перебежчиков. Договор, известный в египетской и клинописной (на аккадском языке) версиях, древнейший из известных мирных договоров, в 1256 до н. э. он был закреплен браком уже немолодого Рамсеса II и хеттской царевны. К этому времени хетты сами стремятся к урегулированию отношений с Египтом, опасаясь угрозы от Ассирии на востоке и мигрирующих народов Кавказа и Малой Азии — на севере и западе.
Перенос столицы
При Рамсесе II развиваются мирные связи с Ближним Востоком, центром которых стала вновь отстроенная на востоке Дельты Нила новая столица — г. Танис, получивший название Пер-Рамсес (др.-егип. «Дом Рамсеса»), с азиатскими кварталами и храмами богов. Рамзес II продолжает начатую еще Эхнатоном политику противопоставления севера страны Фивам с их влиятельным жречеством: политическим и экономическим центром Египта при нем является Дельта Нила, но немалую роль играет и Мемфис, столица его предшественников.
При Рамсесе II ведется строительство в храмах Амона в Фивах и Осириса в Абидосе; возводится грандиозный заупокойный комплекс Рамессеум на западном берегу Нила напротив Фив. В Нубии, которая при Рамсесе II прочно подчинена Египту, сооружаются храмы в его честь. Наиболее известен среди них скальный храм в Абу-Симбеле.
Имя Рамзес носили многие фараоны XIX и XX династии, оно означает «Ра родил его» (Ра-Мессу). Рамзес II был внуком основателя династии Рамзеса I и сыном Сети I. Взойдя на царский трон в 1279 году до н.э., он провозгласил себя «сыном бога Солнца Ра, богом, воплотившимся в человеке». Интересно, что, став сыном Амона-Ра, он не перестал быть сыном Сети. Рамзес II правил около 67 лет и умер глубоким старцем, оставив после себя более 90 сыновей и дочерей.
Объяснение:
