Зрозуміло, що історія нічого не вчить не через власні хиби, а через небажання людини визнавати вплив минулого на теперішнє та майбутнє. Суспільство вважає себе всемогутнім, оскільки підкорило собі багато стихій, які до цього були невідворотними. Утім, лише історія стоїть над ним так високо, що й досі має змогу карати за невивчені уроки.
Якщо ж і вивчати власну історію, то що слід вкладати в це поняття?
«Власність» може бути різних масштабів. Так, біографія однієї людини є і її історією. Але індивід не є ізольованим від собі подібних істот, тому є сенс говорити про історію соціуму. Утім, це вже надто широке поняття, яке можна розбити за територіальною ознакою. Наприклад, говорять про історію міста, району, краю та держави. Однак і зараз ми не дійшли до кінця. Країни теж не є відособленими, тому існує й всесвітня історія.
Кожна складова, кожен рівень історії при цьому дуже важливий. Історія людини цікавить передусім її саму. Звичайна особа стає особистістю, знайшовши свої корені та життєве призначення. Не можна не згадати й біографів, які досліджують становлення знаменитості та її суспільний внесок. Історія ж малої батьківщини – це царина краєзнавців. Їхнє завдання – дослідити перипетії, яких зазнали область, район чи населений пункт від свого заснування до теперішнього часу. Історики ж цікавляться долею всієї країни.
А що ж із цього зацікавить пересічну людину? Усе.
По-перше, історичні знання дозволять їй дізнатися своє призначення у світі, якій нації зможе прислужитися, і взагалі, “якого ми роду і для кого торуєм шляхи”. Так, наш народ має глибокі корені, що сягають часів Київської Русі. Вона мала глибокі зв’язки з провідними державами середньовічної Європи, що не може не надихати сьогодні на євроатлантичну інтеграцію.
По-друге, в історії можна знайти багато прикладів вольових особистостей – людей, які віддали все, що вони мали, задля суспільного блага. Наприклад, українську історію неможливо уявити без участі меценатів. Зокрема, саме на кошти Платона Симиренка було видано «Кобзар» Тараса Шевченка, а Євген Чикаленко фінансово підтримав видання перших україномовних газет на Наддніпрянщині –“Громадська думка” та “Рада”. До речі, останньому належить настанова меценатам любити Україну до глибини кишені.
Утім, не можна не згадати й інших, хто пожертвував найціннішим – власним життям. Це і юнаки, що мужньо билися з ворожою армією під Крутами, і військовики з добровольцями, що зараз стоять на смерть за незалежність і цілісність Української держави.
По-третє, на скрижалях пам’яті закарбовано й помилки, яких допустилося людство. Оскільки історія розвивається циклічно, то цілком імовірне повторення тих самих проблем. Тому ми маємо розв’язати їх більш удало, ніж наші попередники. Так, Українська революція стала спробою утвердити на українських землях незалежну державу. Усе йшло доволі вдало до тих пір, поки один із її провідників Володимир Винниченко не заявив: «Не своєї армії нам, соціал-демократам, потрібно, а знищення всяких постійних армій». Ця заява мала фатальні наслідки: саме відсутність професійної армії завадила захиститися від агресії радянської Росії. З тих пір, за тим же Винниченком, «читати українську історію треба з бромом».
По-четверте, історія береже нерозв’язані проблеми між народами. І ці питання висітимуть над націями дамокловим мечем, аж поки не будуть вирішені. Тож не випадково зараз виринула Волинська трагедія, яка стала барометром українсько-польських відносин. Чому Польща, яка до сих пір була адвокатом нашої держави у Європі, раптом згадала про свою жертовність? Очевидно, для того, щоб ніхто не згадав про ще більші злочини щодо українського народу. Так, була Волинь – але потім були й Павлокома, і Березка, і Сагринь, і Гораєць, і Верховина… Заперечувати існування трагедії не варто – але й не слід вважати, ніби вона сталася через надзвичайну кровожерність УПА. Навіть назва цієї події – трагедія для обох народів чи звичайна різня – наочно показує різницю в історичному баченні. Тож годі чекати поліпшення ситуації, поки еліти обох держав не дійдуть згоди в цьому питанні.
Отже, історія має чого навчити людство. Вона, як сучасний педагог, має багато яскравих прикладів, якими урізноманітнює свої уроки. З боку навіть здається, що важко не захопитися стилем викладання таких потрібних знань. Інша річ, що учні виявилися байдужими та невдячними. Що ж, учителька знає, як покарати їх за непослух – приректи їх на помилки, які доведеться виправляти самим. Це суворо, але справедливо.
В то самое время, когда на небосклоне дворянства Речи Посполитой ярко засияла звезда удачи, закатилась звезда крестьянина. Для шляхтича, дорвавшегося до немыслимых богатств и абсолютной власти, крестьянин — это прежде всего дешевая рабочая сила. Полностью контролируя политическую систему Речи Посполитой, шляхта могла как угодно ужесточать свои «законные» требования к крестьянству.
Еще в начале XV в., например, в Галичине все обязанности крестьянской общины (дворища) перед землевладельцем-феодалом по сути сводились к требованию выставлять ежегодно двух-трех членов общины для отработки на панщине в течение не более 14 дней. А вот к началу XVI в. уже каждый взрослый член дворища должен был работать в имении шляхтича два дня в неделю. Это было зафиксировано в так называемой «Уставе на волоки», принятой в 1557 г. в Великом княжестве Литовском (первоначальная цель «Уставы» состояла во введении единой землемерческой системы, но постепенно она превратилась в средство увеличения отработочной ренты). Впрочем, и это был еще не предел: со временем крестьян вынуждают работать на панщине и по три-четыре дня в неделю, а иногда и больше. Ясно, что за те несколько дней, что оставались на обработку собственной земли, крестьянин вряд ли мог выручить какую-либо прибыль от повышения цен на продовольствие. На деле он едва сводил концы с концами, с тоской вспоминая о прежних временах, которые теперь казались и сытыми, и вольными.
Чтобы легче было эксплуатировать крестьян, шляхта старалась любым избавиться от традиционных форм сельского самоуправления. Действуя то силой, то подкупом, шляхта выводила из игры старост, солтысов и прочих носителей традиционных крестьянских «прав» — «молдавского» и «немецкого», Отныне признавалось лишь одно — «польское» — право, т. е. прямое подчинение крестьянина феодалу. Еще в 1457 г. шляхтич получил право самостоятельно чинить суд и расправу над своими крестьянами, и с той поры его господство в деревне становится полным и беспрекословным. Трудно назвать ту область личной жизни крестьянина, которой бы ни касался помещик. Некоторые землевладельцы доходили до того, что требовали с крестьян плату за разрешение жениться или насильно вынуждали жителей своих сел пользоваться услугами господских мельниц и корчем (то и другое шляхтичи часто сдавали в аренду евреям). Наконец, с появлением «Уставы на волоки» и та земля, на которой жил и которую обрабатывал крестьянин со всей юридической ясностью объявлялась не крестьянской, а помещичьей.
