Битва за Ленинград стала одним из наиболее сложных моментов Великой Отечественной войны.
Город пережил длительную блокаду и, тем не менее, храбро защищал свои рубежи. В итоге фашисты не смогли захватить территорию, а Ленинград был удостоен звания города героя. Это произошло 8 мая 1965 года, через двадцать лет после Великой Победы.
Тогда же городу был вручен почетный орден "Золотая звезда" и орден имени В.И. Ленина. В документах была указана следующая причина награждения: "За массовый героизм и мужество его защитников, проявленные в борьбе за свободу и независимость Родины в Великой Отечественной войне.".
Однако, впервые Ленинград назвали городом-героем ещё в годы войны, так как слава о стойкости ленинградских жителей уже тогда распространилась по всему миру. Народ гордился своими соотечественниками, так как во время войны ленинградцы не раз проявляли себя как доблестные воины и труженики.
Время блокады было тяжким испытанием, сотни тысяч людей гибли от голода и холода в осажденном Ленинграде. Об этом подвиге написано множество книг, стихотворений и песен, потому что храбрость жителей города стала настоящим примером для всех будущих поколений. Отвечая на вопрос можно сказать, что официально обе награды были вручены одновременно.
Олекса Довбуш - Один з найвідоміших опришків, національний герой.
Объяснение:
Олексу Довбуша до середини XIX століття багато істориків сприймали як цілковиту вигадку. Та у 1850-х роках польський історик А. Бельовський знайшов так звані чорні книги Станіславського міського суду початку та середини XVIII століття, судові документи, які довели, що Олекса Довбуш справді існував і що його слава аж ніяк не є перебільшеною. У цих документах ішлося про окремі, проте дуже виразні епізоди діяльності опришка та його поплічників. Було встановлено перебіг кількох здійснених ними злочинів. Згодом знайшлися й інші документи. Було встановлено роки життя та обставини смерті Довбуша; із паперів вдалося також частково реконструювати характер Довбуша та мотиви його вчинків.
Офіційно в документах Олексу називають Добощуком, рідше Добошем. В опришки пішов 1738 року, що було не ради власної наживи чи якоїсь помсти, а з необхідності. До того змусила тодішня національна, політична й економічна ситуація.
З конкретно поневолення України Москвою, Польщею, Мадярщиною, а в кінці Австрією, було основною причиною повстань опришків. Другий чинник невдоволення і бунту — особиста неволя (панщина або кріпацтво). І в кінці чималу роль відіграла соціальна нерівність: надто безсовісна польська та мадярська знать, урядові австрійські мандатори відділи смоляків.
Нечисленні документи, що відомі дотепер, говорять, що Олекса Довбуш був непересічною постаттю. Тай за народними традиціями невідомо випадків, коли населення прославляє вбивць, оспівує їх у легендах, піснях чи переказах.
Розповіді та документальні підтвердження свідчать, що не лише гроші і всілякі інші скарби були мотивацією ватажка та його загону. Вони були радше засобом для існування та ведення нелегкого життя.
Одним з найбільш вдалих походів Олекси Довбуша став напад на Богородчанський замок у1744 році (справжній кам'яний замок взяв вперше). Здобич перевершила всі очікування. Там, крім скарбів економа Шидловського, зберігалися заощадження панів Подлянского, Косановского і Романовського. Грошей виявилося так багато, що опришки дозволили собі влаштувати справжній відпустку, буквально зникнувши більше ніж на рік.
Олекса Довбуша дійсно досить часто роздавав награбоване бідним. Так, документально підтверджено (показаннями на суді розбійника Палійчука), що опришки роздали селянам кошти, захоплені на шляхетському дворі у Воскресинцях, а також поділилися золотом, захопленим у вірменських купців з Кутського району Прикарпаття.
Також Довбуш проявив себе як справжній народний месник. Відомий випадок з полковником Злотницьким, який під час декількох каральних операцій дуже жорстоко поводився з гуцулами. Тоді загін опришка, подолав величезну відстань, аби помститися за народні кривди.
Злотницький хотів відкупитися, але Олекса відказав: «Не по гроші сюди прийшов, але по твою душу, аби більше людей не мучив!», і власноруч його зарубав. Маєток полковника спалили, але при тому нічого з нього не взяли.
За Олексою, як за національним героєм, стояв простий народ. Трудящі люди відрізняли Довбуша, месника і повстанського ватажка, від тих хто йшов в опришки заради поживи. Народ був на його боці і не тільки попереджав про небезпеку, а й часто переховував. Тут і криється пояснення того, чому стільки війська ніяк не могло впіймати Довбуша. А той в свою чергу віддячував тим, що карав народних гнобителів. Цікаво, що не тільки народ, але й убога українська шляхта, цісарські урядники, а навіть деякі священики підтримували збройний спротив опришка проти окупантів і загарбників.
Навіть ідеологи Австрійської монархії визнавали, що Довбуш «вважається не за звичайного грабіжника, хоч він убивав і нищив, але прямо за героя, якого народ має у великі пошані…»
