Предположите, почему идея воссоединения католической и православ- ной церквей была поддержана великим князем литовским Витовтoм? ​

Исследователи отмечают наличие особого кавказского регионального самосознания и региональной идентичности, характерной для народов Северного Кавказа. Культурологическими особенностями народов Северного Кавказа являются своеобразие культурных традиций, полифония социальных связей и, одновременно, их жесткая регламентированность, культура внутриобщинной поддержки и взаимо Эти особенности составляют ценнейший ресурс, позволяющий разрешать сложнейшие межнациональные проблемы. К этой народной мудрости люди обращаются в сложных ситуациях. Сложное наследие оставила в памяти народов Кавказская война (1817-1864гг.), которая ассоциируется с именем имама Дагестана Шамиля. После окончания Кавказской войны Северный Кавказ окончательно вошел в состав Российского государства. Еще раньше он был признан частью России Ираном и Турцией (Гюлистанский мирный договор с Ираном 1813 года, подтвержденный Туркманчайским трактатом 1828 года; Адрианопольский мирный договор с Турцией 1829 года). Последствия включения Кавказа в состав России трудно назвать однозначно позитивными. Так, сразу же по окончании Кавказской войны последовала вынужденная эмиграция горцев-мусульман (мухаджирство) в Турцию и заселение Северного Кавказа народами из внутренних областей России.

Метою культурної революції було формування у свідомості мас певних стереотипів, які б зробили поведінку широких верств населення прогнозованою та контрольованою з боку органів радянської влади. В останні роки непу утверджувалися погляди на культуру як на один із напрямків соціалістичного будівництва — поряд з індустріалізацією та колективізацією сільського господарства. У сфері культури не вистачало інтелігенції, радянське керівництво залежало від так званих «буржуазних спеціалістів». Тому постало завдання створити власну інтелігенцію або змусити «буржуазних спеціалістів» робити те, що потрібне радянській владі. Незгодних чекали репресії.

Попри все, 1920-ті рр. були періодом небаченого розвитку, надій і сподівань в українській культурі. Недарма ті часи називають періодом відродження культури. Україномовна освіта та її підтримка з боку держави мали велике значення для розвитку національної культури. Однак головним поштовхом до відродження була революція, яка сповнила культурну діяльність відчуттям новизни, свідомістю звільнення від старого світу та його обмежень.