Одним из самых мощных произведений древнегреческого искусства является трагедия «Антигона» Софокла. Впервые она была поставлена в марте- апреле 442 г. до н.э. На русский язык переведена Ф.Ф. Зелинским.
В этом произведении Софокл вскрывает один из конфликтов, присущего тому времени, а именно: конфликт между родовыми неписанными законами и законами государственными.
Вот краткий сюжет этого произведения:
Антигона была дочерью царя Эдипа. У нее был очень сильный характер и огромная сила воли. Ее брат Полиник предал родных и погиб в борьбе со своим родным братом Этеоклом, защитником родины. Царь Креонт запретил хоронить предателя, он велел бросить его тело на растерзание псам и птицам. Антигона, несмотря на строжайший запрет Креонта, похоронила своего брата, выполнила религиозный обряд погребения. И за это понесла суровое наказание. Креонт приказал замуровать ее в пещере. Она была очень гордая и предпочла лучше умереть, чем повиноваться царю. После этого жених Антигоны - Гемон, который, кстати, был сыном царя Креонта, пронзил себя кинжалом. Жена Креонта Евридика, не смогла пережить смерть любимого сына и также лишила себя жизни. Несчастный, одинокий Креонт, слишком поздно понял свою ошибку, он был убит горем. Эти несчастья привели Креонта к признанию своего ничтожества и к смирению перед богами. Вот такая грустная история.
В новое время трагедия Софокла редко ставилась на сцене, но послужила источником вдохновения для многих художников.
Объяснение:
Скоріше за все генуезькі біженці змогли недалеко поширити чуму — весною 1347 р. вона була зафіксована в Константинополі, а звідти поширилася на Балкани і узбережжя Анатолії. Візантійський історик Никифор Григорій[en] у 16-му томі своєї праці «Історія Візантії» так виклав ці події: «Близько цього часу опанувала людей тяжка чумоподібна хвороба, яка, рухаючись від Скіфії і від гирл Дунаю, панувала ще у першу весну. Вона залишалася весь цей рік, проходячи тільки по берегах, і спустошувала як міста, так і села, і наші, і все, які послідовно простягаються до Гада[21] і Стовпів Геркулесових. Наступного року вона відправилася і до островів Егейського моря; потім вразила Родос, також Кіпр і жителів інших островів» Візантійський імператор Іоанн VI Кантакузин також вказував на те, що чума почалася навесні 1347 р. у «країні гіперборейських скіфів» (Таврія) і поширилася на Понт, Фракію, Македонію, Грецію, Італію, острови Середземного моря, Єгипет, Лівію, Юдею, Сирію.
Влітку 1347 р. хвороба дісталася до Єгипту, Сирії і Месопотамії, восени — до Італії (Венеція, П'яченца, Сардинія). Є думки, що саме тоді зрештою допливли до батьківщини генуезці,[22] хоча це викликає значні сумніви. Жителі Генуї (згідно зі свідченями Г. де Мюссе) не пустили корабель зі своїми хворими земляками. Він, начебто, був змушений пристати до Марселя. Дванадцять галер прибило до узбережжя Сицилії. І моровиця поширилася по Європі…
1 листопада 1347 р. спалах чуми відмічений у Марселі. Є легенда, що генуезці цілком не винні, вони по дорозі мовляв усі загинули, а якраз марсельські моряки занесли чуму після того, як в Середземному морі побачили корабель, над яким кружляла величезна кількість птахів. Французи наблизилися до нього і побачили, що весь екіпаж мертвий, а птахи клюють трупи людей, по палубі шастають чорні пацюки. Було також багато дохлих пацюків. Поки моряки допливли до Марселя, багато з них вже захворіли…
У січні 1348 р. «Чорна смерть» дійшла до Авіньйона[23], потім почалося поширення її по теренах Франції. В Авіньйоні смертність була так велика, що не було ніякої можливості ховати небіжчиків у землі. Тоді папа Климент VI освятив річку і урочисто благословив кидати в неї тіла померлих від чуми людей.
До початку 1348 р. чума вже поширилась по Іспанії, де загинули королева Арагону і король Кастилії. До кінця січня чумою були охоплені всі великі порти південної Європи, у Середземному морі плавали кораблі, повні трупів.
