Сою́з Сове́тских Социалисти́ческих Респу́блик[8], также СССР, Советский Союз — государство, существовавшее с 1922 года по 1991 год на территории Восточной Европы, Северной, части Центральной и Восточной Азии. СССР занимал почти 1/6 часть обитаемой суши Земли[9]; на момент распада был самой крупной по площади страной мира. Образован на территории, которую к 1917 году занимала Российская империя без Финляндии, части Польского царства и некоторых других территорий.
Согласно Конституции 1977 года, СССР провозглашался единым союзным многонациональным[10] социалистическим[11] государством.
После Второй мировой войны СССР имел сухопутные границы с Афганистаном, Венгрией, Ираном, Китаем, КНДР (с 9 сентября 1948 года), Монголией, Норвегией,Польшей, Румынией, Турцией, Финляндией, Чехословакией и морские с США, Швецией и Японией.
СССР был образован 30 декабря 1922 года путём объединения РСФСР, Украинской ССР, Белорусской ССР и Закавказской СФСР в одно государство с единым правительством[12], столицей в Москве[13], исполнительной[14] и судебной[15] властями, законодательными[16] и правовыми[17] системами. Союзные республики (в разные годы от 4 до 16), по Конституции, считались суверенными государствами[18]; формально за каждой союзной республикой сохранялось право свободного выхода из Союза[19]. Союзная республика имела право вступать в отношения с иностранными государствами, заключать с ними договоры и обмениваться дипломатическими и консульскими представителями, участвовать в деятельности международных организаций[20]. Среди 50 стран-основателей ООН наряду с СССР были и две его союзные республики: БССР и УССР.
В 1941 году СССР вступил во Вторую мировую войну, а после победы в ней, наряду с США, был сверхдержавой[21]. Советский Союз доминировал в мировой системе социализма, а также был соучредителем ООН, постоянным членом Совета безопасности ООН с правом вето.
Процесс распада СССР характеризовался острым противостоянием между представителями центральной союзной власти и новоизбранной властью на местах (Верховные советы, президенты союзных республик). В 1989—1990 годах начался «парад суверенитетов». 17 марта 1991 года в 9 из 15 республик СССР был проведёнВсесоюзный референдум о сохранении СССР, на котором более двух третей голосовавших граждан высказались за сохранение обновлённого союза. Но послеАвгустовского путча и последовавших за ним событий сохранение СССР как государственного образования стало фактически невозможным, о чём было заявлено вСоглашении о создании Содружества Независимых Государств, подписанном 8 декабря 1991 года[22]. 26 декабря 1991 года Совет Республик Верховного Совета СССР принял декларацию о прекращении существования СССР в связи с образованием СНГ. В конце 1991 года Российская Федерация была признана государством-продолжателем[23] Союза ССР в международно-правовых отношениях[24] и заняла его место в Совете Безопасности ООН[25].
У внутрішній політиці Павло I сприяв поширенню поміщицького землеволодіння (дворянам було роздано близько 600 тис. державних селян, з них до 150 тис. в Україні); роздавав дворянам і урядовцям землі на Півдні України (на 1800 — близько 8 млн десятин); у грудні 1796 видав указ про закріпачення селян Півдня України, Дону і Приазов'я, одночасно указом про триденну панщину (1796) Павло I мав намір регламентувати повинності селян. Павло I, будучи противником політичних заходів Катерини II, скасував розпочаті нею перетворення (зокрема, в 1796 ліквідував намісництва, знову запровадив поділ на губернії), частково відновив судову систему, що існувала в 1760-70-х рр. (в Україні було поновлено діяльність Генерального земського і підкоморського суду; 1796). Страх російського уряду перед впливом ідей Великої Французької революції примусив Павла I ввести сувору цензуру, закрити приватні друкарні (1797), заборонити ввіз іноземної літератури (1800). Разом з тим Павлом І видано указ що забороняє побудову церков «в малороссійском вкусе», себто в українському стилі (1801). Армія була реформована за прусським зразком.
Павло I продовжував традиційну для московського центру колоніальну національну політику щодо неросійських народів імперії.
Українські прихильники автономії сподівалися, з приходом до влади Павла І, на послаблення централістської політики російської адміністрації (у ній значну роль відігравали урядовці українського походження — Олександр Безбородько, Дмитро Трощинський, Віктор Кочубей, брати Андрій та Іван Гудовичі та ін.) щодо України. Ходили навіть чутки про відновлення гетьманства на чолі з сином Павла I великим князем Костянтином і регентом А. Гудовичем. Однак, єдине, що було зроблено урядом Павла I, це поновлено підкоморський суд (1796) та застосування норм магдебурзького права.
За Павла I Росія входила до так званої другої антифранцузької коаліції, вела воєнні дії проти республіканської Франції (Італійський та Швейцарський походи російської армії у 1799 під командуванням О. Суворова). Загострення суперечностей між Росією та її союзниками Англією та Австрією привели до розриву з Британською імперією (1800) та зближення Павла I з Наполеоном І Бонапартом.
Незадоволення внутрішньою та зовнішньою політикою Павла I широких дворянських та військових кіл, його психологічна неврівноваженість і самодурство, викликало ряд змов придворної аристократії — т. зв. «Смоленська змова» 1798 та гвардійська змова 1800-01, яка завершилась вбивством Павла I в ніч з 11(23) на 12(24).3.1801 у Михайлівському замку. Російський престол зайняв його син Олександр I.
Объяснение:
