Императрица России Анна Иоанновна была рождена двадцать восьмого января 1693 года в семье Ивана Пятого Алексеевича и Прасковьи Фёдоровны Салтыковой. Воспитанием маленькой Анны до семнадцати лет занимался Пётр Первый Великий, приходившийся ей дядей. Уже осенью 1710 года Пётр выдаёт её замуж за Фридриха Вильгельма, герцога Курляндского. Однако, вскоре супруг скончался и Анна была вынуждена сама остаться в Курляндии по наставлению Петра.
После смерти Петра Второго в 1730 Анну приглашают править русской державой. При этом, пригласивший её Тайный Совет довольно жёстко ограничил её полномочия, что, безусловно, сказалось на ранней внешней и внутренней политике императрицы. Подписав Кондиции, она передала фактическую власть Тайному совету. Но в том же году в феврале императрица Анна Иоанновна разорвала Кондиции. Заручившись поддержкой дворянства и гвардии, она была провозглашена на всё государство самодержавной правительницей.
Внутренняя политика императрицы начинается с упразднения Тайного совета и его последующей заменой Кабинетом министров. Желая полностью оградиться от заговоров, Анна также учреждает Тайную канцелярию или же Канцелярию тайных розыскных дел, набирающей силу с каждым днём.
Во внешней политике Анна Иоанновна полностью придерживалась политики своего дяди Петра Первого, благодаря чему Россия смогла существенно укрепить собственные позиции на мировой арене. Кроме того, она проводила успешные военные кампании. Но не обошлось и без крупных промахов. Например, заключение Белградского мира.
В период правления этой императрицы было значительно улучшено почтовое сообщение между крупными населёнными пунктами, а провинции обзавелись собственной полицией. Также была улучшена ситуация с образованием. Одним из самых важных действий характеризующих внешнюю и внутреннюю политику Анны являлось усиление мощи армии и российского флота, начатое ещё Петром Великим.
При всём вышеописанном, историки отмечают, что управлением императрица занималась очень мало, поручая решение самых важных государственных вопросов своим советникам, большинство из которых имели немецкое происхождение. Самым известным из них был Бирон, который вмешивался во многие государственные важные дела для осуществления собственной выгоды.
Современники отмечают и то, что императрица тратила огромное состояние на содержание двора и развлечения.
Відповідь:
Протягом VІ-ІІІ тисячоліть до н.е. відбувся поворот від збиральництва і примітивного полювання, до відтворюючих видів діяльності, тобто обробітку землі та розведення свійських тварин. Цей процес дістав назву – неолітична революція.
Завдяки «революції» люди не тiльки досягли помiтного зростання продуктивних сил, а й створили сприятливiшi умови життя: їжа стала рiзноманiтнiшою, її добування — стабiльним, з’явилися харчовi запаси.
Рільниче хліборобство зародилося найімовірніше в Передній Азії приблизно у Х тисячолітті до н.е., звідки поширилося на Грецію, Південну та Центральну Європу, а на початку V тисячоліття з’явилось й на сучасних українських землях. Приблизно так само поширювались і стародавні хліборобські культури.
Перехiд вiд присвоюючих форм господарювання до вiдтворюючих тривав протягом багатьох столiть i мав свої особливостi в рiзних регiонах. Фахiвцi видiляють у межах України двi культурно-господарськi зони: пiвденно-захiдну (лiсостепове Правобережжя, Захiдна Волинь, Поднiстров’я, Закарпаття) та пiвнiчно-схiдну (лiсостепове Лiвобережжя, Полiсся). На Півночі та Північному Сході України в неоліті жили племена, які займались переважно мисливством та рибальством, а на Південному Заході віддавали перевагу землеробству та скотарству. Ці племена відрізнялися одне від одного за походженням, побутом, звичками та віруваннями.
Найбільшої ваги в неоліті набуло скотарство, бо зміна клімату спричинила виникнення великих степових просторів. Скотарі дедалі більше освоювали євразійські регіони, ширше застосовували колесо, приручених коней, що, звісно, означало революційні зміни у військовій справі.
Наприкінці неоліту з’явилися прикраси з міді, намиста з полірованих кісток, черепашок або коштовного каміння. На головні убори та пояси нашивали пластини з емалі вепрових ікл, розвивався орнамент.
Перехiд до землеробства i скотарства сприяв помiтним змiнам в органiзацiї суспiльного життя: зростанню ролi парної сiм’ї, розквiту племінної організації суспільства, зародженню інститутів родової влади (поява в похованнях доби неоліту владних символів — кам’яних булав). Цей перехід суттєво вплинув i на світобачення людини, її духовний світ.
У період неоліту відбувся справжній демографічний вибух: населення планети виросло приблизно з 5 до 80 млн. осіб. Середня тривалість життя становила для жінок – 32,5 року, для чоловіків – 35,6.
На території нинішньої України археологами виявлено десять неолітичних культур. Аналіз життєдіяльності носіїв цих культур свідчить про ускладнення їх світосприйняття, появу нових релігійних культів, зокрема культів пов’язаних із вшануванням пращурів.
Найвідомішими пам’ятками неолітичної культури є Кам’яна Могила поблизу Мелітополя.
Значний внесок у вивчення неоліту України зробили такі відомі українські археологи, як М. Я. Рудинський, М. О. Макаренко, Н. В. Добровольський, В. М. Даниленко, Д. Я. Телегін, В. І. Непріна. В наш час у цій галузі плідно працюють О. М. Титова, Н. С. Котова, М.Т. Товкайло, Г. В. Охріменко, Л. Л. Залізняк, О. О. Яневич, В. О. Манько, Д. Л. Гаскевич.
Пояснення:
