З якої країни поширювалась чума в 14 ст.? Чому вона розпочалася саме з торговельних центрах Європи та інших регіонах?

Екатерина II объявила себя преемницей Петра I. Основными чертами внутренней политики Екатерины II были укрепление самодержавия, усиление бюрократического аппарата, централизации страны и унификации системы управления. 

15 декабря 1763 года по проекту Панина был преобразован Сенат. Сенат разделили на 6 департаментов, возглавляемых обер-прокурорами, во главе становился генерал-прокурор. Каждый департамент имел определённые полномочия. Общие полномочия Сената были сокращены, в частности, он лишился законодательной инициативы и стал органом контроля за деятельностью государственного аппарата и высшей судебной инстанцией. Центр законотворческой деятельности переместился непосредственно к Екатерине и её кабинету со статс-секретарями.

При правлении императрицы была предпринята попытка созыва Уложенной Комиссии. Основной целью работы комиссии должно было стать выяснение народных нужд для проведения всесторонних реформ.

14 декабря 1766 г. Екатерина II опубликовала Манифест о созыве комиссии и указы о порядке выборов в депутаты. Дворянам было разрешено избирать одного депутата от уезда, горожанам - одного депутата от города.

Внешняя политика Российского государства при Екатерине была направлена на укрепление роли России в мире и расширение её территории. Девиз её дипломатии заключался в следующем: «нужно быть в дружбе со всеми державами, чтобы всегда сохранять возможность стать на сторону более слабого… сохранять себе свободные руки… ни за кем хвостом не тащиться»3.

После первой турецкой войны Россия приобрела в 1774 году важные пункты в устьях Днепра, Дона и в Керченском проливе (Кинбурн, Азов, Керчь, Еникале). Затем, в 1783 году присоединяется Балта, Крым и Кубанская область. Вторая турецкая война оканчивается приобретением прибрежной полосы между Бугом и Днестром (1791 г.). Благодаря всем этим приобретениям, Россия становится твёрдой ногой на Чёрном море. В то же время польские разделы отдают России западную Русь. По первому из них в 1773 году Россия получает часть Белоруссии (губернии Витебская и Могилёвская); по второму разделу Польши (1793 год) Россия получила области: Минскую, Волынскую и Подольскую; по третьему (1795-1797 годы) - литовские губернии (Виленскую, Ковенскую и Гродненскую), Чёрную Русь, верхнее течение Припяти и западную часть Волыни. Одновременно с третьим разделом присоединено было к России и герцогство Курляндское.

Поводом для вмешательства в дела Речи Посполитой послужил вопрос о положении диссидентов (то есть некатолического меньшинства -православных и протестантов), чтобы те были уравнены с правами католиков. Екатерина оказывала сильное давление на шляхту с целью избрания на польский престол своего ставленника Станислава Августа Понятовского, который и был избран. Часть польской шляхты выступила против этих решений и организовала восстание, поднятое в Барской конфедерации. Оно было подавлено русскими войсками в союзе с польским королём. В 1772 году Пруссия и Австрия, опасаясь усиления российского влияния в Польше и её успехами в войне с Османской империей (Турция), предложили Екатерине провести раздел Речи Посполитой в обмен на прекращение войны, угрожая в противном случае войной против России. Россия, Австрия и Пруссия ввели свои войска. Польский сейм был вынужден согласиться с разделом и отказаться от претензий на утраченные территории: Польшей было потеряно 380 000 км² с населением в 4 миллиона человек.

В марте 1794 началось восстание под руководством Тадеуша Костюшко, целями которого было восстановление территориальной целостности, суверенитета и Конституции 3 мая, однако весной того же года оно было подавлено русской армией под командованием А. В. Суворова.

13 октября 1795 года состоялась конференция трех держав о падении польского государства, оно потеряло государственность и суверенитет.

У XIII ст. внаслідок розкладу племінного та зародження феодального суспільства утворилася Литовська держава, яка успішно чинила опір агресії з боку Лівонського та Тевтонського орденів. Водночас зміцніла Литовська держава за великого князя Гедиміна (1316-1341) розпочала наступ на південно-західні руські землі.

У 1351 - 1352 роках між Польщею та Литвою тривала війна за Галицько-Волинську землю. За перемир'ям 1352 року Галичина залишилася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля - під владою Литовської держави. В 50-х роках XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на Придніпров'я. У 1355-1356 роках Литовський князь Ольгерд завоював Чернігово-Сіверщину. Влітку 1362 року військо Ольгерда на р. Сині Води розгромило загони кількох татарських ханів. Внаслідок синьо-водської битви до Литовської держави остаточно відійшли Київщина та Поділля.

Захоплені Литовською державою південно-західні руські землі протягом другої половини XIV ст., перебували у становищі удільних князівств (із залишками місцевої автономії), очолюваних князями - членами литовського великокнязівського роду. Місцеві великі феодали-князі, що здавна мали в цих землях володіння, зберігали їх і надалі, але повинні були коритися владі удільного князя, сплачувати щорічну данину й надавати йому військову до Удільні князі складали великокнязівську раду.

Подібно до великого князя, удільні князі роздавали землі своїм васалам, скликали місцевих великих феодалів-князів, бояр, вище духовенство на ради для розв'язання політичних питань. Вся ця ієрархія світських і церковних феодалів-землевласників тримала в покорі маси селянства і городян.

Розгром татаро-монгольського війська на Куликовому полі і дальше піднесення Москви занепокоїли литовського великого князя та правлячі верстви Литовської держави. Намагаючись зміцнити свою владу над удільними князями та запобігти посиленню Московського князівства, до якого тяжіла частина феодалів українських земель, великий князь Ягайло 14 серпня 1385 року уклав у м. Крево угоду про унію Литви з Польщею. Кревська унія зміцнила Польсько-Литовську державу перед загрозою агресії з боку німецьких хрестоносців, але разом з тим відкривала шлях до загарбання польськими феодалами українських земель та експансії католицької церкви на Схід.

Спираючись на служилі верстви литовського боярства та на підтримку польських феодалів, литовський князь Вітовт здійснив ряд заходів щодо політичного об'єднання Литовської держави і зміцнення її центрального управління. За його князювання залежність українських і білоруських земель від Литви значно зросла. Вітовт ліквідував найбільші удільні князівства на території України (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське). В цих землях почали правити великокнязівські намісники. Литовські пани-князі одержували тут великі земельні володіння. Отже, на місцях, литовське за походженням, велике боярство служило опорою великокнязівської влади, його представники зайняли місця удільних князів у великокнязівській раді та державні посади. Земельними володіннями на Україні обдаровувалася й католицька церква.

Объяснение: