Об'єднавши під своєю владою Італію, Рим прагнув до панування у Західному Середземномор'ї. Але тут він зіткнувся із своїм колишнім союзником —
фінікійською колонією Карфагеном. Карфаген був величезним і казково багатим містом. Його жителі займалися торгівлею, привозили з Іспанії залізо, олово, срібло, із Сардинії — мідь і хліб. Уяву сучасників вражали шестиповерхові будинки, величні палаци та храми Карфагена. У місті на той час мешкало близько 700 000 осіб. Його оточували три ряди мурів з чотириповерховими банітами. У військових стайнях було 4 000 коней і 300 бойових слонів. У центрі міста розташовувалася фортеця — Бірса. Армія Карфагена, була найманою. Основну силу карфагенян становив флот.
Головною особливістю розвитку економіки Наддніпрянської України на початку XX ст. був поступовий перехід від вільного підприємництва до монополістичного капіталізму. Монополії — великі об’єднання підприємців однієї чи кількох галузей, які ділять між собою ринки збуту товарів із метою одержання максимальних прибутків.
Розвиток промисловості характеризувався:
концентрацією виробництва й утворенням монополістичних об’єднань — синдикатів («Все- російське товариство цукрозаводчиків», «Продамет», «Продвугілля», «Продаруд», «Продвагон»);
формуванням промислової спеціалізації регіонів (Донбас — центр вугільної промисловості, Нікополь — марганцевої, Кривий Ріг — залізорудної, Правобережжя і частково Лівобережжя — цу- крової промисловості);
значним впливом іноземного — французького, бельгійського, німецького, британського капіталу (у вугільній промисловості іноземному капіталу належало 63%, у металургії — 90% основного капіталу, у залізничному транспорті — 2/3 залізниць).
Розвиток сільського господарства характеризувався:
збереженням великого поміщицького землеволодіння й селянського малоземелля; посиленням спеціалізації окремих районів (Степова Україна — зернові культури, Правобережжя й частково Лівобережжя — технічні культури: цукрові буряки, картопля, тютюн);
розвитком кооперативного руху (створення сільськогосподарських спілок — Союзів спожив- чої кооперації);
посиленням трудової міграції українських селян на сільськогосподарські заробітки (у Степову Україну, на Дон, Кубань, у Нижнє Поволжя, до Сибіру, на Далекий Схід).
Темпи економічного розвитку Наддніпрянської України були досить високими, однак істотно відставали від темпів розвитку передових країн світу внаслідок колоніальної політики Російської імперії. Наддніпрянська Україна виступала постачальником сільськогосподарської продукції й сировини для промисловості центральних губерній Росії.
Економічна криза 1900—1903 рр. призвела до скорочення промислового виробництва, розорення слабких підприємств, зростання безробіття. Напередодні Першої світової війни внесок Наддніпрянської України до загальноімперського виробництва становив 78% видобутку вугілля, 72% видобутку залізної руди, 69% виплавки чавуну, 57% виплавки сталі, 90% виробництва цукру, а також іншої сільськогосподарської продукції (пшениці, сала).
