В чому полягала особливість політики Польщі щодо українців?​

Благодаря стремлению Ивана 3-го создать единое государство появились ресурсы, необходимые для активного ведения внешней политики. Так как в конечном итоге все сводилось к присоединению новых земель, можно с уверенностью сказать, что внешняя политика государства напрямую зависела от внутренней.

После победы над Золотой Ордой Русское государство начало вести активную борьбу с ханствами, образовавшимися после распада Орды. Первый удачный поход на Казанское ханство закончился принятием вассалитета Москвы. Однако к началу 16-го в. в связи с образованием Турецкой империи, где с 1475 г. вассалом стало Крымское ханство, внешнеполитическая ситуация России изменилась. Турция и Крымское ханство пошли против нее, желая завладеть Казанью. Казанское ханство имело немалое значение для России: во-первых, оно богато плодородными землями и занимало значимое стратегическое положение, во-вторых, Казань ранее была одним из городов, совершавших разрушительные набеги на Русь.

Исходы борьбы с ханством были различными. Совершенные при Иване 4-м походы на Казань (с 1547 по 1548 г. и с 1549 по 1550 г.) потерпели неудачу. Однако в 1552 г. войска России взяли Казань. В 1556 г. Россия присоединила Астраханское ханство, а Ногайская Орда признала свою вассальную независимость. В 1557 г. была окончательно присоединена основная часть Башкирии.

К середине 16-го в. к территории России относилась часть Поволжья и Урала. Это открытию пути для дальнейшего следования на Восток. В 1582 г. Россия принялась за покорение Сибири. В 1586 г. была сооружена крепость Тюмень, а в 1587 г. - Тобольск. К концу 16-го в. Сибирское ханство было повержено. Постепенно формировался многонациональный характер государства.

Свое военно-политическое развитие Россия вела и в сторону Запада. Во второй половине 16-го в. она начала налаживать отношения с некоторыми западными государствами. Присоединить все восточнославянские земли, ранее входившие в состав Киевской Руси, стало главной стратегической целью государей Москвы. Но на пути России встал Ливонский орден, перекрывший доступ к Балтийскому морю (соответственно, и к связям с Западной Европой).

За время борьбы с Литвой (с 1487 по 1522 г.) Россия смогла завладеть лишь частью Черниговской земли. Одержать победу над Ливонским орденом удалось Ивану 3-му, который принудил его платить дань за г. Юрьев.

В конце 50-х гг. 16-го в. западное направление становится наиболее важным во внешней политике России благодаря успехам Ивана 4-го, достигнутых на Востоке. В 1558 г. началась Ливонская война, поводом для которой стал союз между Литвой и Ливонским орденом против Российского государства, а также отказ Литвы от уплаты дани. Несмотря на победу России над Ливонским орденом, против нее выступили Литва, Польша и Швеция. В 1563 г. Россия завладела одним из центров Западной Руси – г. Полоцк.

С 1564 г. удача отвернулась от России. Политика реформ внутри государства сменилась кровавым опричным террором. В 1571 г. почти вся Москва была сожжена крымским ханом Давлет-Гиреем. К 1577 г. Россия овладела практически всей Прибалтикой, но силы страны ослабли из-за постоянных войн и конфликтов. С 1578 г. войска Речи Посполитой и Швеции вели борьбу с Россией. В 1582 г. Россия подписала мирное соглашение с Речью Посполитой, а в 1583 г. - со Швецией.

За время 25-летней Ливонской войны России не удалось территориально продвинуться вперед, были потеряны завоевания в Прибалтике и Белоруссии. Но, несмотря на это, Российское государство с начала своего существования показало стремление к расширению границ, продолжая завоевания на протяжении всего 16-го в. Территория России за это время увеличилась почти вдвое.

Мілієве.

У період неоліту тут розселялись племена трипільської культури (4 тисячоліття до н. е. — 3 тисячоліття до н. е. — стоянки: Дорошівці, Хлівище, Шипинці, Киселів, Гвіздівці, Глибока, Чудей, Серет, Сучава, та ін.

У першій половині 1 тисячоліття до н. е. землі краю були зайняті скіфськими племенами. Перша історична довідка про цей народ, який населяв Буковину ще до початку нашої ери, датована V ст. до н. е., є у грецького історика Геродота. У своїх довгих подорожах він доходив також до місцевостей між Тірасом та Борисфеном і у своїх описах згадує також ріки Пората і Тіарантос, які він разом з іншими трьома притоками Дунаюназиває скіфськими ріками.

Перський цар Дарій I Великий у 513 році до н. е. в ході відомого походу на скіфів витіснив останніх з цих земель.

У часи Олександра Великого, коли влада скіфів була вже повалена, у володіннях держав по нижньому Дунаю з'являється фракійське плем'я геттів. Періодично цей войовничий народ проникав до місцевостей витоків Прута і Серету, оскільки їх володіння все більше розширялися в бік півночі.

У ІІ ст. до н. е. сармати, що прийшли зі сходу через Дон, стали безпосередніми сусідами геттів, які витримали багато суворих битв з цими племенами, але врешті-решт втратили своє панівне положення.

Антський союз (VI ст.)

На межі тисячоліть (І ст. до н. е.-ІІІ ст. край заселяли варварські племена бастарнів. Водночас на землях Трансільванії та на схилах Карпат розсилилися даки, які поділялися на багато племен. Ці племена були об'єднані одним з вождів Бурвістою і на землях геттів було засновано імперію даків — Дакію. Проте вже після короткого періоду розквіту вона розпалася внаслідок внутрішніх протиріч і тільки на кінець І ст. войовничий цар Децебал, який завдав римлянам багато турбот, знову об'єднав всі дакські племена і відновив імперію.

У подальшому землі краю входили до державних утворень готів. У IV ст., після нашестя гунів, територія краю повністю знелюдніла. Вторгнення гунів у Європу спровокувало велике переселення народів (V ст.).

З кінця V — початок VI ст.ст. землі краю заселяють слов'яни, які неспішно просувались на південь долинами Пруту, Серету, Дністра. За даними готського історика Йордана та візантійського історика Прокопія край в ті часи заселяли склавіни. Пізніше у центральній Європі сформувалося державне утворення — Антський союз, який існував до VII-го ст. як союз слов'янських племен (антів), до якого увійшли усі буковинські землі. До складу слов'янського державного утворення входили шість великих племінних груп. Вони відомі з давньоруських літописів як особлива південно-західна група «племен»: уличі, бужани, дуліби, волиняни, тиверці, білі хорвати. Останні заселяли землі буковинського краю. Центром Антського союзу було поселення Головське, що стояло там, де тепер стоїть Львів.

Споконвічними жителями Буковини були слов'янські племена, свідченням цього є численні досліджені стоянки зарубинецької (ІІ ст. до н. е.-II ст.) та черняхівської (II-VII ст.ст.) археологічних культур. Це підтверджує автохтонність українського населення на землях Буковини.