Чи міг бути П. Чайковський А Автором «Людської комедії»

Б Сучасником імператора Олександра III

В Автором балету «Лебедине озеро»?

Отношения между отдельными представителями класса феодалов в государствах Западной Европы строились по принципу так называемой феодальной иерархии (“феодальной лестницы” ) . На ее вершине находился король, считавшийся верховным сеньором всех феодалов, их “сюзереном” — главой феодальной иерархии. Ниже его стояли крупнейшие светские и духовные феодалы, державшие свои земли — нередко целые большие области — непосредственно от короля. Это была титулованная знать: герцоги, графы, архиепископы, епископы и аббаты крупнейших монастырей. Формально все они подчинялись королю как его вассалы, но фактически были почти независимы от него: имели право вести войны, чеканить монету, иногда осуществлять высшую юрисдикцию в своих владениях. Их вассалы — обычно тоже весьма крупные землевладельцы, — носившие часто название “баронов” , были рангом ниже, но и они пользовались в своих владениях фактической независимостью. Ниже баронов стояли более мелкие феодалы — рыцари, низшие представители господствующего класса, обычно уже не имевшие вассалов. В подчинении у них были только крестьяне-держатели, не входившие в феодальную иерархию. Каждый феодал был сеньором по отношению к нижестоящему феодалу” если тот держал от него землю, и вассалом вышестоящего феодала держателем которого он сам являлся. 
Феодалы, стоявшие на низших ступенях феодальной лестницы, не подчинялись феодалам, вассалами которых являлись их непосредственные сеньоры. Во всех странах Западной Европы (кроме Англии) отношения внутри феодальной иерархии регулировались правилом “вассал моего вассала не мой вассал” . 

Характер феодального строя в Англии был своеобразным: Англия не стала типичной феодальной страной вследствие наложения старых англосаксонских традиций, централизованного норманнского правления и новых экономических условий. 
Практически на всех местах, которые имели отношение к власти, престижу и богатству, оказались норманны. Вся земля принадлежала королю и его крупнейшим вассалам. Король, наделяя вассалов землями, заставлял их принимать обязательства по отношению к себе и наделял их определенными правами – это был своеобразный контракт между двумя сторонами, в котором каждая из них принимала на себя определенные моральные обязательства. В первую очередь это было обязательство нести воинскую службу в течение некоторого времени в год и предоставлять своему сеньору определенное количество воинов – король же брал на себя обязательство защитить подданного, если такая необходимость возникнет. Дар земли был вечным, земля была неотчуждаемой – вассал не имел права продавать его и распоряжаться ею свободно, наследником становился старший сын вассала. Каждый из ленников нес службу: рыцари несли обязанность воевать за сеньора, священники – обязанность молиться за его здравие, мелкие свободные землевладельцы-йомены или торговцы – обязанность платить денежную мзду за покровительство. На нижней ступени этой иерархии находились крестьяне-вилланы, на которых и пала основная тяжесть этих реформ. Для рабов, которых во времена Книги Судного Дня было около 25 тысяч, реструктуризация феодального общества повлекло некоторое повышение в статусе, поскольку норманны, чьи религиозные верования не разрешали рабства, а экономические методика не могла найти применения рабской силе, приравняли их к вилланам. Но гораздо большее количество крестьян, статус которых не был четко прописан и которые частично были вследствие этого свободны, потеряло эту свободу, став крепостными-вилланами, обязанными работать на поместье у лорда определенное количество дней.Такова была система феодализма: на вершине этой иерархии стоял король, но он был высочайшим среди многих лордов, и ему были ответственны только его непосредственные вассалы, но вассалы его вассалов не были связаны никакими клятвами.Феодализм в Англии проник слишком поздно, чтобы Англия стала действительно феодальной страной со свойственными ей разрозненностью и междоусобными войнами, и строгой иерархичностью власти.

Давньоримська архітектура запозичила зовнішні вирази класичної давньогрецької архітектури для цілей давніх римлян, які настільки сильно відрізнялись від грецьких будівель, що створили новий архітектурний стиль. Ці два стилі часто вважаються єдиним цілим класичної архітектури. Римська архітектура розквітла в часи Римської республіки та ще більше в часи імперії, коли була збудована більшість вцілілих будівель та споруд. Вона використовувала нові матеріали, зокрема бетон, та новіші технології, напр. арки та куполи, для створення будівель, що були міцними та добре-спроектованими. По всі території колишньої Римської імперії збереглася значна кількість будівель, деякі з них в цілому вигляді та досі використовуються.

Давньоримська архітектура охоплює період від заснування Римської республіки 509 р.до н. е. до бл. 4 ст. н. е., після чого вона вже класифікується як Пізня Античність або архітектура Візантійської імперіївідповідно. Майже не збереглося значущих зразків архітектури, створених раніше 100 р. до н. е., а переважна більшість з найбільш значущих зразків — з період пізньої імперії, після 100 р.н. е. Римський архітектурний стиль продовжував впливати на будівництво у колишній імперії протягом багатьох наступних століть, а західно-європейський стиль починаючи з бл. 1000 р.н. е. отримав назву романська архітектура для підкреслення його залежності від базових римських форм.

Значуща оригінальність у давньоримській архітектурі з'явилася лише з початком імперського періоду, коли аспекти місцевої етруської архітектури почали поєднувати з запозиченнями з Греції, у тому числі більшість елементів стилю, тепер відомого як класична архітектура. Вони відійшли від стійково-балочної конструкції, що переважно спиралась на колони та перемички, до конструкції, яка спиралась на масивні стіни, що завершувались арками, а пізніше — куполами; обидва ці елементи за римлян суттєво розвинулись. Класичні архітектурі ордери стали переважно декоративними, а не структурними елементами, крім використання у колонадах. Стилістично новими ордерами стали тосканський та композитний ордер; перший — скорочених та спрощений варіант доричного ордера, а другий — високий ордер з квітковими прикрасами коринфського та сувоями іонічного ордерів. Найбільші досягнення переважно відбулись між 40 р. до н. е. до 230 р. до н. е., до початку кризи Римської імперії у III столітті; пізніші проблеми зменшили багатство та організаційні можливості центральної влади.

Римляни створили величезні громадські будівлі та інженерні споруди, значно покращили умови проживання та громадської гігієни, наприклад їх публічні та приватні купальні та туалети, тепла підлога у вигляді гіпокауста, глазурування слюдою (приклади у Остія Антіка) та гаряче і холодне водопостачання по трубах (приклади у Помпеях та Остії