Молодіжний виступ в США в 1960-х рр. назвався « рух».

Боротьба, очолювана Гракхамі, закінчилася перемогою. Результати цієї боротьби показали, що збереження стійкого дрібного землеволодіння — однієї з основ республіканського ладу — в умовах розвиненого рабовласництва, бурхливо зростаючих грошових стосунків і лихварства стало вже неможливим. У зв'язку з цим і роль сільського плебсу в політичному житті Риму поступово стає все менш і менш значною. Унаслідок перемоги сенату реформи Гая Гракха впали. Передусім було знесено аграрний закон. Постановою з 119 до н. е. вирішено, що державна земля, що була в руках приватних державців, переходить в їхню власність. Таким чином, нобілітет закріпив за собою всі ті публічні землі, що їх Гракхи хотіли передати народові. Селянство небагато скористалося з наділу ґрунтів. Спочатку зобов'язувала постанова, що земель, добутих силою аграрних законів, не вільно нікому продавати; селяни мали обов'язок загосподарити їх і своїх осель не залишати. Здавалося, що цим селянство прийде до добробуту і стане сильною верствою. Але в дійсності виявилося, що селян уже не можна було вирятувати від занепаду. Нові поселенці з міського пролетаріату відвикли вже від хліборобства. Упали також широкі колонізаційні проекти, з якими виступав Гай Гракх. Тільки в деяких околицях були утворені колонії, призначені для римських поселенців. Після придушення гракхіанців рух за аграрну реформу тимчасово затихнув частково тому, що багато хто вже отримав землю, частково завдяки підкоренню та обернена в провінцію частини заальпійської Галії, де в 118 р. до н. е. була заснована колонія Нарбон. Тут відкривалося нове поле діяльності для багатьох римлян та італіків, які швидко наповнили цю область, незабаром цілком романізовану. Ряд подальших аграрних законів, підсумком яких став закон, виданий в 111 р. до н. е., звів нанівець результати гракхової реформи. Цей закон оголосив приватною власністю італійські і провінційні землі, що знаходилися в окупації приватних осіб, і дозволяв продаж наділів, розданих аграрною комісією Гракхів. Результатом його з'явилася ще більша концентрація землі в руках небагатьох. Вже в 104 р. до н. е. народний трибун Марцій Філіпп заявив, що не більше 2 тисяч сімей в Римі мають хоч якусь нерухомість. Величезна маса безземельних селян перетворилася на клієнтів нобілів, отримуючи у них невеликі земельні ділянки за виплату частини урожаю і виконання різних повинностей. Оскільки велика частина державної землі Італії перейшла в приватні руки, то для розв'язання аграрного питання належало знаходити нові шляхи. Невирішеним залишалося і питання про італіків. Але сенатові не повелося скасувати справді шкідливі закони Гая про роздачу збіжжя в містах та про суди еквітів. Безплатне роздавання збіжжя стало привілеєм римського пролетаріату, якого вже не можна було усунути, бо в Римі прийшло б до революції. Цей шкідливий звичай підтримували різні амбітні діячі, що завдяки йому добували собі прихильність народу для особистих цілей. Цей «збіжжовий закон» у значній мірі підірвав також аграрні реформи, бо мешканці сіл сунули до міста, маючи надію знайти тут легші умови життя, ніж на ріллі. З другого боку, еквіти затримали за собою права суддів —привілей, що дозволяв їм укривати зловживання, яких допускалися у провінціях. Зміст боротьби, яка розвернулася в Римській республіці після придушення руху Гракхів, полягав в тому, що крупні рабовласники прагнули до найбільшого розвитку приватної власності і різко виступали проти всіх її обмежень. Об'єктивно це була боротьба за широкий розвиток рабовласницького виробництва, яке виявилося несумісним з переважанням дрібних селянських господарств. Але, оскільки з розвитком крупного приватного землеволодіння і знеземелення селян, що витіснялися рабами, політичні права широких верств населення все більш і більш урізувалися, це була одночасно боротьба крупних рабовласників проти рабовласницької демократії, можливої лише в умовах античного полісу, що складається з громадян, які є разом з тим землевласниками. Зовні ця боротьба виражалася в складних зіткненнях оптиматів (тобто найкращих) і популярів (тобто народних), як почали іменувати себе прихильники нобілітету і прихильники плебсу. Стан еквітів переходив раз на одну сторону, раз — на другу. Соціальні змагання еквітів часто йшли тими самими шляхами, що й нобілів. Але через те, що нобілітет не хотіла допустити еквітів до влади, вони були примушені йти рука в руку з популярами. Одначе не раз радикалізм нас лякав їх, і вони готові були на компроміс із сенатом.

Тауекель хан поддерживал дипломатические отношения с империей Великих Моголов в Индии, Ногайской Ордой, Сибирским ханством, Государством Сефевидов, Московским государством. Из русских архивных документов известно, что в 1594 году Кул-Мухаммед, посол Тауекель-хана в Московском государстве, получил известие о прибытии в Москву послов Сефевида шаха Аббаса I. Казахский посол предпринял активные попытки установить контакт с сефевидскими послами. Свою цель Кул-Мухаммед объяснял довольно ясно: «нам с кизылбаским сослатца и стоять бы с кизылбаским на бухарсково». Ему удалось встретиться с послами шаха Аббаса I. Встреча была выгодна и для Сефевидских послов. Заключив в 1590 году очень тяжелый для государства мирный договор с Османской империей, Аббас-шах I искал себе союзников в предстоящей войне. В результате этого в Казахское ханство вместе с Кул-Мухаммедом и русскими послами отправился «шахов человек Дервиш-Магмет». Также и Кул-Мухаммед послал своего доверенного человека к сефевидскому шаху. Результаты этих переговоров не попали на страницы исторических документов, и мы не знаем, чем они завершились. Известно, что Дервиш-Мухаммед встретился с Тауекель-ханом. Сефевидский посол планировал вернуться на родину через территорию Казахского ханства, однако не получил на это разрешения казахского хана. В конце концов, он вынужден был возвращаться в Москву.В связи с этим, нужно отметить немаловажный, на наш взгляд, факт.  Военные походы правителей Казахского ханства и правителей Сефевидского государства против Шейбанидов совпадали по времени. В тот самый момент, когда Тауекель-хан предпринял поход и попытался установить свою власть в Мавераннахре, аналогичную кампанию против Шибанидов развернул в Хорасане Аббас-шах І. В 1598-1599 годы, когда казахские правители включили в состав Казахского ханства города Туркестана, а также Ташкент и Фергану, Сефевиды установили свою власть почти над всеми городами Хорасана – Нишапуром, Мешхедом, Гератом и Мервом. Возможно, их действия были между собой согласованы. Тауекель-хана поддерживал отношения с русским царем Фёдором I в конце XVI века. В 1594 году Тауекель отправил посольство с Кул-Мухаммедом к царю Фёдору с целью вызволить из русского плена племянника Тауекеля — Ураз-Мухаммеда, который был захвачен в 1580 году во время войны с Кучумом. Казахские послы передали русскому царю ряд интересных сведений о состоянии Казахского ханства под управлением Тауекель-хана:

Объяснение: