ответ
< Попередня ЗМІСТ Наступна >
Проблеми філософії, її функції. Типи світоглядів.
Навчальний курс філософії у вищій школі передбачає предметне виділення філософської проблематики, оскільки філософія - це не тільки особливий тип світогляду, але й павука. Як будь-якій науці, філософії притаманні п'ять базових інституційних ознак: свій предмет, свій метод, свій категоріальний апарат, свої закони, свої функції (прагматик а).
Проблеми філософії як науки
По-перше, онтологічні (грец. Ontos - буття і logos - вчення). Ці проблеми пов'язані з дослідженням найбільш загальних питань буття: а що Таке буття й небуття;
- Як розуміти матеріальне і духовне буття, чим відрізняється буття природи, суспільства і людини;- Які причини розвитку реального світу;
а що таке простір і час як форми буття;
- Чи існують закони розвитку природи, суспільства і мислення.
По-друге, аксіологічні (грец. Axios - цінність і logos - вчення). У цьому розділі філософія постає як цілісне вчення про основні цінності життя людського суспільства і позитивного чи негативного ставлення до них людей:
- Добро і краса;- Рівність, свобода, справедливість;- Надія, віра, любов;- Культура і антикультура;- Цінності і антицінності;- Ідеї та ідеали.
По-третє, соціальні (лат. Societas - суспільство). Предметний розділ філософії, що вивчає суспільне життя. Він отримав назву "соціальної філософії". У цьому розділі відбувається аналіз найбільш загальних питань виникнення, функціонування і розвитку суспільства:
- Походження людського суспільства;- Сфери суспільного життя;- Типи і види соціальних спільнот (раса, етнос, парод, нація, страти, групи, класи);- Типи і види соціальних відносин людей, а також громадських інститутів і організацій.
По-четверте, антропологічні (грец. Anthropos - людина і logos - вчення). Цей розділ філософії стосується всіх основоположних питань буття людини:
- Походження людини;- Сутність і основні риси людини;- Біологічна і соціальна в людині;- Сутність понять: "людина", "індивід", "індивідуум", "індивідуальність", "особистість", "персона";- Соціалізація людини (освіта, навчання, виховання);- Потреби і здібності людини;- Основні типи та види діяльності людини;- Міжособистісні відносини людей: дружба, любов, шлюб, сім'я, вірність, відданість, взаємність, підтримка і їх антиподи.
По-п'яте, гносеологічні (грец. Gnosis - знання, пізнання і logos - вчення). У цьому розділі філософії розкривається вчення про пізнавальної діяльності людини:
- Чи здатна людина пізнати світ;- Етапи пізнання (чуттєве, логічне, практичне);- Методи наукового пізнання;
а що таке істина і її основні ознаки (абстрактна і конкретна, відносна і абсолютна, суб'єктивна і об'єктивна);
- Що є критерієм істини, яка роль практики в пізнанні.
По-шосте, методологічні (грец. Metod - шлях б і logos - вчення). Це важливий розділ філософії, принципова філософська проблема, так як філософська методологія універсальна по суті своїй і застосовна в будь-яких областях дійсності і наукового знання. До питань філософської методології відносяться:
- Основні методи пізнання, дослідження, творчості людини;- Діалектика і метафізика;- Експеримент і моделювання;- Аналіз і синтез;- Методи аналог та інші.
ADVERTISEMENT
Перерахована проблематика становить зміст філософських вчень на всіх етапах розвитку людського суспільства.
За аналогією з філософськими проблемами виділяються функції філософії (лат. - Виконання), тобто коло її діяльності, призначення, роль.
Отже, предмет філософії визначений - це система відносин "світ - людина", а точніше "універсум - людина", тому що поняття "мир" вже використовується рядом інших наук і є, в силу цього, приватним. Все конфронтуюче людині позначають як всесвіт, космос, природу, світ, матерію, маючи на увазі щось суще, дане, наявне. Людина ж знаходиться у відношенні не тільки до готівкового, але й до того, що було і що буде. Він живе в трьох часи: минуле, сьогодення і майбутнє. Це і є універсум: потенційне (минуле і майбутнє) і актуальне (справжнє) буття. Який же коло діяльності філософії, її функції
ъяснение:
Мало-помалу ростовским князьям всё более и более приходилось входить в роль ревностных служебников хана"1, - так оценивал характер отношений, складывавшихся между правителями Ростова Великого и Золотой Орды, автор первого фундаментального исследования ордынской политики на Руси А. Н. Насонов. Если оценка ростовских князей как "ревностных служебников хана" верна, то первыми такими служебниками следует считать Бориса (1231-1277) и Глеба (1237-1278) Васильковичей2 - сыновей замученного татарами в 1238-м, после сражения на реке Сити, Василька Константиновича Ростовского и внуков казнённого по приказу Батыя в 1246-м Михаила Всеволодовича Черниговского, позже причисленного к лику святых3.
ВАСИЛЬКОВИЧИ
Несмотря на то, что завоеватели сыграли столь роковую роль в судьбе ближайших родственников Бориса и Глеба, князья строили отношения с ордынцами "с чистого листа". Борис семь раз ездил в Орду и умер во время визита к хану. Почти всегда его сопровождал младший брат, белозерский князь Глеб, который даже "оженися в Орде". И каждый раз братья возвращались от татарских ханов "с честью великой"… Современники не ставили братьям в упрёк ни частые поездки в Орду, ни саму службу чужеземцам. Летописцы очень терпимо относились к службе князей Орде. Да и что им оставалось делать? В то время это было нормой княжеского поведения4…
Книжники находили в службе князей Орде положительные стороны: "Отъ уности своея, по нахождении поганыхъ Татаръ и по пленении отъ нихъ Русскыа земля, нача служити имъ и многи христианы, обидимыа отъ нихъ, избави"5. Эту посмертную характеристику, данную летописцем Глебу Васильковичу, вполне мог получить и Борис.
Впрочем, этого не случилось. В русской исторической памяти Борису Васильковичу Ростовскому была уготована несколько иная судьба. И вовсе не потому, что он был в хороших отношениях с ордынцами. Просто князь Борис оказался в ставке хана Батыя в тот самый момент, когда там был казнён его родной дед - князь Михаил Всеволодович Черниговский6.


Все источники, сообщающие об обстоятельствах его гибели ("История монголов" Иоанна дель Плано Карпини, Галицко-Волынская летопись, летописание Северо-Восточной Руси и житийное "Сказание о гибели в Орде князя Михаила Всеволодовича"), единодушны в том, что расправа последовала за отказом Михаила выполнять языческие обряды7. Однако сопровождавший деда Борис не только не пострадал, но и был отпущен Батыем к сыну последнего, Сартаку, который, "почтивъ" его, "отпусти я в своя си". В начальный период церковного почитания Михаила Черниговского ни в летописных памятниках, ни в различных редакциях житийных сказаний о гибели князя в Орде не содержалось сколько-нибудь осуждающих ноток в адрес Бориса Васильковича. Однако позже, в XVI веке, их появляется предостаточно. Попробуем разобраться, в чём тут дело.
Самая жёсткая оценка Бориса содержится в Житии Евфросинии Суздальской, составленном, вероятно, в середине XVI века8. Согласно житию, Евфросиния (звавшаяся в миру Феодулией) была дочерью Михаила Черниговского, то есть тёткой Бориса. Житие повествует о том, что спустя некоторое время после нашествия Батый начинает звать к себе русских князей. "Мнози же от князь приходящее поклоняхуся ему", в том числе и Михаил Всеволодович. Хан предлагает Михаилу "поклонитися кусту и идолом" и тем самым "чести сподобитися со отвергшимися Христа". Сделать это князя уговаривает и его внук Борис Ростовский: "Сотвори волю цареву лестию, да не погибнетъ благодѣнствие твое и послѣди покаяшися". И Михаил поступает совершенно неожиданным образом (по крайней мере, для тех, кто знаком с "канонической" версией его гибели в Орде): он "малодушьствовавше и хотяше прельститися".
