ВXIV—XV ст. у господарському житті населення українських земель відбувалися помітні зміни. Важливою рисою його розвитку в цей час стало зростання великого феодального землеволодіння. Вже наприкінці XIV ст. на українських землях нараховувалося кілька десятків латифундій (вотчин) — великих приватновласницьких земельних володінь з натуральним характером господарювання, в яких застосовувалися напівфеодальні форми праці залежного населення. Основними джерелами зростання великого землеволодіння були великокнязівські дарування, захоплення общинних земель, купівля маєтків у їхніх власників, освоєння нових земель.
Переважна більшість земель була сконцентрована у володінні великих магнатів: Острозьких, Чарторийських, Радзивілів (Волинь), Ружинських, Заславських, Немиричів (Київщина, Поділля), Замойських, Потоцьких, Язловецьких (Брацлавщина та Поділля). Зосередження земель у руках магнатів обумовлювало їх наступ на території і права селянських общин, що виявлялося у привласненні общинних земель, закабаленні селян, призначенні на виборні посади своїх намісників тощо.
Зростання великого феодального землеволодіння обумовлювало якісні зміни у формах організації праці. У XIV-XV ст. відбувався інтенсивний розвиток товарно-грошових відносин, швидко зростав ринок сільськогосподарської продукції. За цих умов великі землевласники, реагуючи на потреби ринку, перетворюють свої господарства на фільварки — багатогалузеві господарчі комплекси, які базувалися на постійній щотижневій панщині залежних селян і були зорієнтовані на товарно-грошові відносини, хоча і зберігали чимало рис натурального господарства.
У XV ст. набули поширення ярмарки (вони постійно існували у Львові, Києві, Галичі, Луцьку та ін. містах), що було першою ознакою становлення ринку. Саме у цей час українські землі потрапили в орбіту активних торгівельних відносин. Після захоплення турками Константинополя (1453 р.) держави, які були традиційними споживачами візантійського зерна (Італія, Франція та ін.), переорієнтували свою торгівлю. Основним перевалочним Пунктом зернового експорту стає місто Гданськ на Балтійському морі, що спричиняє істотне пожвавлення виробництва зернових у Польщі та на українських землях. Зростання ціни на худобу в західноєвропейських країнах також активізувало її розведення на продаж. На ярмарках у Львові, Луцьку, Галичі та інших містах волів продавали тисячами, потім вони переганялися далі на захід. Дійшло навіть до того, що в цей час саме воли стали виконувати роль грошів.
Торгівля відбувалася в умовах численних обмежень. Наприклад, купецькі каравани могли рухатися лише по визначених у королівських та князівських указах шляхах. З 1343 р. відома "татарська дорога", що вела з Німеччини в Орду через Краків, Львів, Кам'янець, Київ. Це був на той час, фактично, єдиний шлях торгівлі Європи зі сходом. Інший важливий шлях міжнародної торгівлі проходив від Кафи (тепер Феодосія) через Київ до Москви і Новгорода. Торгівля відбувалася в спеціальні торгові дні та під час великих ярмарок, які влаштовувалися лише кілька разів на рік. Торгівлею займалися купці та ремісники, що могли збувати лише товар власного виробництва.
У XIV—XV ст. став помітним процес урбанізації. Поступово відроджувалися міста, спустошені під час монгольської навали. У цей період українські міста зберігали феодально-аграрний характер. Міщани займалися землеробством, скотарством, промислами і частково ремеслом і торгівлею. При цьому вони перебували у залежності від магнатів й подібно до селян виконували повинності, сплачували їм натуральний податок, інколи грошима. Водночас значні зрушення, які відбувалися за міськими мурами, спричиняли нові явища і процеси. Активізується розвиток торгівлі і ремесла, які поступово стають основними заняттями мешканців міст. Поглиблюється спеціалізація ремісництва
Скорочено неможливо написати, тут саме головне
В начале XVIII в. с новой силой возобновились попытки царских властей и русского купечества по закреплению достигнутых рубежей на востоке, причем на первый план вышла линия по Иртышу на всем огромном расстоянии от г. Тары до верховьев реки.
Усилению колонизационного движения на Восток, куда шел активный процесс расширения Яицкой линии, а Гурьевский городок обеспечивал охрану торгово-экономических интересов России разные обстоятельства. Торговцы, члены дипломатических миссий, путешественники, искатели приключений, возвращаясь из среднеазиатских владений, Восточного Туркестана, Юго-Западной Сибири в русские города, приносили и распространяли порою баснословные сведения «об азиатских странах», лежащих за Иртышом. Не последнюю роль в утверждении политики расширения движения на Восток играли получившие широкую огласку слухи «о золотых россыпях» г. Еркети (ныне китайский город Яркенд).
Таким образом, необходимость удержания приобретенных Россией владений, установление со странами Центральной Азии торговых взаимосвязей, сочеталась с возрастающими потребностями страны в природных ресурсах, особенно в золоте, стимулируя стремление Петербургского двора к овладению, во всяком случае, к освоению земель, расположенных в стратегически важном направлении, где в постоянном противостоянии сталкивались далеко идущие интересы Джунгарского ханства, достигшего своего могущества в эти годы и казахских ханств, раздираемых внутренними противоречиями в ущерб важной цели – консолидации сил трех жузов. Все это определило интенсивный характер осуществления плана овладения территорией вверх по Иртышу еще при Петре I, искавшем кратчайшие пути к далекой Индии и Китаю. В то же время Россия, как известно, испытывала острую нужду в финансовых средствах, так необходимых для своих грандиозных преобразований, что обуславливалось затяжной для России войной со Швецией.
Говоря о стремлении русского царя к азиатским владениям, следует иметь в виду, что он не ставил перед собою план «захвата» Индии или какой-либо другой страны. Намерение Петра I было продиктовано его желанием установить широкие экономические связи с крупными странами Азии. Однако активизировавшееся при нем продвижение русских военно-разведочных отрядов в районе Северо-Восточного Казахстана вызвало противодействие джунгар, [21] кое-где в пограничной полосе начались столкновения, участились взаимные претензии и конфликты.
После Аныракайской битвы произошел раскол между казахскими правителями. В источниках не говорится о причинах такой несогласованности в поведении султанов – участников битвы. Известно, что вскоре после нее султан Абулмамбет откочевал к резиденции казахских ханов – Туркестану, а Абулхаир спешно продвинулся к русским границам. Есть основания полагать, что основной причиной раскола между казахскими ханами султанами после Аныракайской битвы явилась борьба за верховную власть. На место умершего старшего хана Болата, сына Тауке, претендовали от Среднего жуза Самеке, от Младшего – Абулхаир. Выбор большинства пал на Абулмамбета. Самеке и Абулхаир сочли себя обойденными и покинули поле битвы, тем самым нанеся непоправимый удар общему делу освобождения казахских земель от джунгарских захватчиков.
Годы нашествия джунгарских войск вошли в историю казахов как «Годы Великого бедствия», оставив глубокий след в экономической и политической жизни казахских жузов на долгое время.
Казахи не только понесли материальные и людские потери, но и временно лишились богатых пастбищ в Жетысу. Были нарушены веками установленные маршруты кочевок, уничтожены очаги земледельческой культуры в районе Сырдарьи и в Жетысу. Продвижение казахских родов в поисках пастбищ на запад и северо-запад было сопряжено с большими трудностями. Оно обостряло вопрос о кочевых пространствах между Уралом и Волгой, приводило к беспрестанным столкновениям с калмыками и башкирами. Захват джунгарскими феодалами городов на юге Казахстана имел серьезные последствия для экономической и культурной жизни казахского общества. Казахские роды оказались оторванными от торговых и ремесленных центров, крупные феодалы потеряли возможность получать дань с городского населения.
Нашествие Джунгарии ослабило хозяйственно-политические связи между казахскими жузами, в особенности Младшего и Среднего жузов со Старшим. «И Большая орда кочует от ни (Младшего и Среднего жузов) в дальном расстоянии к бухарам и с Среднею и с Малою ордами оная не съезжается, у них же хан особливо». Такое положение не могло не оказать тех начал централизации государственной власти, которые были заложены в годы правления Тауке.
В ходе борьбы с Джунгарским ханством Младший и Средний жузы распались на отдельные владения. Считавшийся старшим ханом, Абулхаир не распространял своей власти даже на весь Младший жуз. Кроме него правителями там были султан Батыр, сын Каипа, и султан Нуралы, сын Абулхаира.
