В Україні найбільш сприятливими були умови для таборів партизан на Волині й Поліссі. Рух набрав організованого характеру в 1942 р., коли було створено Український штаб партизанського руху, який очолив Т. Строкач. У русі Опору брали участь утікачі-військовополонені, партійні й безпартійні, дорослі й діти.
Причини розгортання руху Опору: окупація батьківщини загарбниками; жорстокість окупаційного режиму; цілеспрямована діяльність радянського керівництва з організації руху Опору на окупованих територіях.
Пасивні форми опору, різноманітна до партизанам; відмова співробітничати з окупаційною владою; саботаж заходів окупаційної влади; випуск бракованої продукції; зрив поставок продовольства для окупаційної армії; ухиляння від робіт тощо.
Активні форми опору, партизанський рух; діяльність підпілля; диверсійна діяльність; пропагандистська діяльність.
Джерела формування партизанських загонів.
• Залишення в тилу ворога спеціально сформованих загонів.
• Окремі солдати і підрозділи, що опинилися в оточенні й не мали змоги прорватися для з'єднання з фронтовими частинами.
• Окремі громадяни, які не були призвані до армії, але були здатні носити зброю і за своїми переконаннями і бажанням готові були вести партизанську боротьбу.
Відомими командирами радянських партизанів стали С. Ковпак, О. Федоров, М. Наумов.
В українських містах і селах діяли молодіжні підпільні організації. У Миколаївській області до їх складу входили старшокласники с. Кримки. У вересні 1942 р. – січні 1943 р. підпільна молодіжна організація "Молода гвардія" діяла в м. Краснодоні. Крім антигітлерівської пропаганди, молодогвардійці здійснили низку диверсій і бойових операцій.
Крім радянського руху Опору, в Україні виникає і націоналістичний, організатором якого виступила ОУН. У 1942 р. була сформована Українська повстанська армія (УПА). її головнокомандувачем став член Проводу ОУН(Б) Р. Шухевич. Партизанська армія контролювала частину території Волині, Полісся та Галичини.
У 1944 р. в Карпатах представники довоєнних політичних партій Західної України та східних українців створили Українську головну визвольну раду (УГВР), яка закликала неросійські народи СРСР об'єднатися проти Москви.
Таким чином, рух Опору в Україні в роки Другої світової війни вів боротьбу як проти фашистських окупантів, так і за створення української держави. Комуністичний і націоналістичний партизанський та підпільний рухи наближали час перемоги. Однак вони залишались на різних політичних позиціях, тому радянські війська й УПА перебували в стані відкритої війни.
У той же час на західноукраїнських землях діяв і польський рух Опору (Армія Крайова і Гвардія Людова).
Внутренняя политика царя носила самодержавный характер, это было время отхода от идей либерализации русского общества и усиления контроля центральной власти над всеми сферами жизни государства. В войне с революционным терроризмом, которую вел его отец, Александр III одержал победу. Он родился 26 февраля 1845 г. и был вторым сыном императора Александра II. Изначально никто не готовил его к наследованию престола, он получил традиционное для великих князей военно-инженерное образование. Однако старший брат Александра, наследник престола Николай заболел и вскоре скончался. Несмотря на старания отца и выдающихся преподавателей, пробелы в образовании Александра III заполнить так и не удалось. Летом 1866 г. Александр III отправился в путешествие по Европе и познакомился с невестой покойного брата — принцессой Дагмарой. И уже 17 июня 1866 г. в Копенгагене состоялась их Спустя несколько месяцев принцесса приехала в Кронштадт и, приняв православие, стала Марией Федоровной. Супругов всю жизнь связывала теплые отношения. В марте 1881 г. Александр II был убит террористами-народовольцами. Новый император, Александр III, должен был решить, какую политику он будет проводить: продолжит развитие реформ своего отца или отдаст предпочтение самодержавной политике деда. В результате Александр III издал манифест «О незыблемости самодержавия» и развернул целый ряд контрреформ, которые были направлены на частичное сворачивание либеральных начинаний отца-реформатора. Александр III внес существенный вклад в переустройство системы государственных и общественных отношений: он ликвидировал автономию университетов, провел реформы в сфере городского управления. При нем было восстановлено закрытое судопроизводство для политических процессов, он стремился укрепить роль поместного дворянства в жизни общества. В историю Александр III вошел, как царь-Миротворец, поскольку в годы его правления Россия не участвовала ни в одном серьезном военно-политическом конфликте того времени. При этом государь не поступался интересами России, и именно при нем Россия прочно укрепилась в Средней Азии, максимально приблизившись к колониальным владениям Великобритании. Революционная волна при нем также сошла на нет. С личностью Александра III связывается представление о настоящем русском царе-батюшке, богатыре с железным здоровьем. 17 октября 1888 г. недалеко от станции Борки в 50 км от Харькова произошла железнодорожная катастрофа, в которой могла погибнуть и царская семья жизни своих близких, император Александр около получаса держал рухнувшую крышу вагона, пока не подоспела Однако, как предполагают, в результате этого чрезмерного напряжения, начала прогрессировать почечная болезнь. Стремительно развиваясь, уже 20 октября 1894 г. она привела Александра III к смерти.
