У XVI ст. Німеччину, Англію, Францію, Нідерланди, скандинавські країни та країни центральної Європи охопив широкий суспільний рух проти католицької церкви — Реформація (від лат. reformatio — перетворення, виправлення). Представники цього руху заперечували верховну владу папи римського, чернецтво, більшу частину таїнств, догмат католицької церкви про можливість ння» віруючих «добрими ділами» (тобто, пожертвуваннями і молитвами), культ святих, ікони, обов´язкову безшлюбність духівництва, більшу частину католицької символіки тощо. На противагу цьому, висувалася вимога до національних церков, не підпорядкованих римській курії, проводити богослужіння рідною мовою. Джерелом віровчення послідовники реформаційного руху вважали саме лише Святе Письмо (Біблію) і відкидали Священний Переказ (рішення церковних соборів, вердикти римських пап).
Ідея реформації церкви «носилася у повітрі» в добу Гуманізму й Відродження так само, як ідеї відродження мистецтва й науки. Виразником цієї ідеї став чернець августинського ордену, син рудокопа Мартін Лютер. У 1517 р. Лютер представив до загального розгляду 95 тез проти папської влади. Він спалив папську буллу, що відлучала його від церкви. Ним був написаний для церкви новий катехізис.
Лютерівське вчення поширилося у Швеції, Данії, Франконії, Гессенських і Бранденбурзьких землях. Розпочалася війна протестантів з німецьким імператором Карлом V. Ця війна тривала з перервами до 1536 p., коли імператор змушений був укласти мирний договір у Нюрнберзі. З цього часу протестанти отримали громадянські права нарівні з католиками. Повстання Лютера стало сигналом до появи інших супротивників папської влади. Найзначнішими з них були Ульріх Цвінглі, Жан Кальвін та Філіп Меланхтон.
Релігійним наслідком Реформації у тих країнах, де вона перемогла, було утворення нових протестантських церков (в Англії, Шотландії, Нідерландах, Швейцарії, частині Німеччини, скандинавських країнах). Отже, діяльність Лютера спричинила до розколу в єдності західнохристиянського світу.
Протягом усього Середньовіччя церква відігравала визначальну роль у житті суспільства, ідеально вписуючись в панівний на Заході феодальний лад. Церковна ієрархія була повним віддзеркаленням світської ієрархії, подібно до того, як у світському феодальному суспільстві вибудовувались різні категорії сеньйорів і васалів — від короля (верховного сеньйора) до лицаря, так і члени кліру сходили вниз за феодальними ступенями від Папи (верховного первосвященика) до парафіяльного кюре. Як великий феодал церква в різних державах Європи володіла до 1/3 обсягу всієї оброблюваної землі, на якій використовувала працю кріпаків, застосовуючи ті ж методи й прийоми, що й світські феодали[1]. Узурпувавши таким чином готові форми феодального суспільства, отримуючи від них незліченні плоди, як організація, церква одночасно формувала ідеологію феодального суспільства, маючи завданням обґрунтування закономірності, справедливості та богоугодності цього суспільства. Монархи Європи, у свою чергу, йшли на будь-які витрати, щоб отримати від кліриків вищу санкцію на своє панування.
Феодальна католицька церква, що була ідейною санкцією середньовічного суспільства, могла існувати й процвітати доти, доки панувала її матеріальна основа — феодальний лад. Але вже в XIV-XV століттях, спочатку в Середній Італії і Фландрії, а з кінця XV століття і по всій Європі, почав формуватися новий соціальний клас, що поступово захопив у свої руки економіку, а потім почав прагнути до політичної гегемонії, — буржуазія. Новому класу, що претендував на панування, потрібна була нова ідеологія.
В июльской монархии доминировали богатая буржуазия и многочисленные бывшие наполеоновские чиновники. Король Луи Филипп придерживался консервативной политики, особенно под влиянием (1840–1848 гг.) Франсуа Гизо . Король поддерживал дружбу с Великобританией и спонсировал колониальную экспансию, особенно французское завоевание Алжира.
Используя дипломатический скандал 1827 года, связанный с оскорблением Хусейн-деем, османским правителем Алжира, французского генерального консула (дей ударил консула опахалом по лицу), в качестве предлога, Франция вторглась и быстро захватила город Алжир в 1830 году, после чего так же быстро взяла под контроль другие прибрежные населённые пункты. В результате внутриполитической борьбы во Франции было повторно принято решение сохранить контроль над территорией; кроме того, дополнительные вооружённые силы в течение последующих лет неоднократно направлялись в Алжир, чтобы подавить сопротивление и продвигаться в глубь страны.
Сопротивление французской экспансии оказывали отряды под командованием Ахмед-бея в Константине, в первую очередь на востоке, и националистические силы в Кабилии и на западе страны. Договоры с националистами под командованием Абд аль-Кадира позволили французской армии сначала сосредоточить внимание на ликвидации оставшейся угрозы со стороны проосманских сил в Алжире, уничтоженной в 1837 году после захвата Константины. Аль-Кадир продолжал оказывать упорное сопротивление на западе. В конце концов вынужденный бежать в Марокко в 1842 году ввиду тяжёлых поражений и мощного наступления французских войск, он продолжал вести партизанскую войну, пока правительство Марокко, в соответствии с французским дипломатическим давлением после поражения страны в Первой франко-марокканской войне, не изгнало его из Марокко. Он сдался французским войскам в 1847 году.
Объяснение:
