Почти одновременно с нашествием Батыя разворачивались драматические события на с. -з. рубежах Руси. В начале XIII в. в Прибалтике столкнулись интересы целого ряда государств и народов. Киевские князья, а с наступлением удельной эпохи – полоцкие и суздальские князья, новгородцы – стремились подчинить местные финно-угорские и балтские племена, чем осложняли процесс становления первых государственных образований. Большой интерес проявляли к побережью Балтики шведские и датские феодалы. Но особенно активно с конца XII в. стали вести себя здесь немецкие рыцари, объединенные в духовно-рыцарские ордены. Они стремились распространить католицизм среди местного языческого населения; ослабление Руси их намерениям. Католическая христианизация вызывала сопротивление племен – тогда папа римский призвал в 1198 г. к крестовому походу.
В начале XIII в. образовался Ливонский орден, который оказывал давление на литовские племена, что ускоряло процесс становления государственности. В результате борьбы за существование формировалось сильное в военном отношении Литовское государство. Отстаивая свои интересы, русские князья и новгородцы выступали и против Ливонского ордена, и Литвы, иногда объединяясь с одной из сторон; отношения приобретали сложный и противоречивый характер.
Безопасность с. -з. рубежей была укреплена в результате победы на льду Чудского озера 5 апреля 1242 г. Русские дружины наголову разгромили рыцарей Ливонского ордена. Это произошло в тот самый момент, когда угроза расчленения русских земель и распространения католицизма была достаточно реальной.
Выбор А. Невского. В конце 40-х – начале 50-х годов XIII века Александр Невский был поставлен перед выбором: признать вслед за другими князьями зависимость от Орды или пытаться сопротивляться ей, заручившись поддержкой римского папы в обмен на унию с католической церковью (такое предложение поступило Александру от папы Иннокентия VI). Он выбрал первый путь.
Выбор А. Невского был обусловлен как его личным опытом (участия в битвах против шведов и тевтонских рыцарей, поддерживаемых Римом) , так и реальной оценкой возможности второго варианта.
Подчинение Западу не принесло бы Руси необходимой защиты от Востока, что подтверждает исторический опыт: Даниил Галицкий, дважды (в 1246-1249 и 1252-1254 гг. ) пошедший на сближение с папой и пытавшийся противостоять Орде, обещанного крестового похода против монголов не дождался; в то время как монголо-татары были мощной военной силой – союз с ними означал прочный тыл для борьбы с западноевропейской агрессией.
Кроме того, в отличие от м. -т. , не вмешивающихся во внутреннюю жизнь страны и дела церкви, европейские феодалы строили на завоеванных русских землях замки, обращали население в католичество, заставляли крестьян работать в своих имениях. Они угрожали власти русских князей и авторитету православной церкви. Монголы же оставляли авторитет князя.
Подчинение Западу означало полную потерю политического суверенитета: крестоносцы требовали подчинения папе римскому.
В качестве субъективного фактора нужно учесть характер Александра Невского и его стремление к установлению единоличной власти, что было более осуществимо в условиях монгольского нашествия.
Объяснение:
возможно правильно
сторію українського друкарства можна починати з діяльності львівської друкарні міщанина Степана Дропана у XV ст. Час створення цієї друкарні — 1460 рік[1][2].
Перша Краківська кирилична друкарня була створена для обслуговування насамперед України й Білорусі і, ймовірно, мала зв’язки з українськими культурними осередками. Не тільки на Білорусь, а й на Україну були розраховані видання білоруського першодрукаря Франциска Скорини, Симона Будного, Василя Тяпинського (за походженням українця), а також публікації заблудівської друкарні гетьмана Великого Князівства Литовського Григорія Ходкевича, нащадка київських бояр. Водночас не випадковим був той факт, що перші друкарні на землях України виникли у Львові — осередку політичної, економічної та культурної активності міщанства, і у Острозі — резиденції найбагатшого і найвпливовішого тогочасного українського магната. Неслушно було б вважати обидві перші в Україні друкарні породженням локальної ситуації у Львові й Острозі, насправді, заснування друкарень у цих містах було пов’язано з потребами громадсько-політичного і культурного руху всієї України.
Складовою частиною загального піднесення культури протягом останніх десятиріч XVI — першої половини XVII ст. закономірно став і розвиток друкарства. В цій галузі найбільші заслуги мали ті соціальні верстви і ті центри, які були найактивнішими і в інших сферах духовної творчості. Вплив на характер українського друкарства мали культурні течії, що розвивалися не лише в межах України, а й у міжнародному контексті. Слід гадати, невипадково до третьої чверті XVI ст. належить початок постійного друкарства в цілій низці країн Центральної і Східної Європи, а також виникнення поза межами цього реґіону друкарень, спрямованих на його обслуговування.
У Венеції в той час працював перший відомий нині друкар-болгарин Яків Крайков з Софії, в Брашові (Трансільванія) диякон Коресі почав друкування книг румунською мовою і паралельно з цим друкував також церковнослов’янські видання.
В Тюбінґені й Ураху діяла друкарня Пріможа Трубара, що ставила собі за мету розповсюджувати протестантські книги (надруковані кирилицею, глаголицею, латинкою) серед південних слов’ян, насамперед словенців і хорватів.
1574 р. у Будишині побачила світ перша друкована книжка серболужицькою мовою.
З 1575 р. у Любляні кілька років працювала перша словенська друкарня. У третій чверті XVI ст. розпочалося друкарство і в ряді інших міст Центральної та Східної Європи: Торунь — 1568 р., Познань — 1577 р., Банська Бистриця, Трнава і розташований неподалік від українських земель Бардіїв — 1577 — 1578 рр., Рига — 1578 р. і т. д.
Заснування перших друкарень у Львові і Острозі припадає на час піднесення суспільно-політичного руху. Водночас це була доба, коли і освіченому духовенству, і причетним до освіти мирянам стала зрозумілою потреба забезпечити всі храми церковно-літургічними книгами і добитися такої уніфікації тексту цих книг, якої не можна було досягти рукописним Потрібна була саме друкована книга. Необхідною вона стала в цей час і для шкіл, і для полеміки з тими, хто заперечував політичні, релігійні та культурні права українців і білорусів. Для виникнення друкарства саме у Львові щасливою обставиною стало те, що тут поєдналися інтереси й плани, з одного боку, львівських українських міщан, а з іншого — мандрівного друкаря Івана Федорова, який перед тим працював у Москві й білоруському містечку Заблудові. І якщо в Москві Іван Федоров був на службі в державній друкарні, а у Заблудові — в друкарні Г. О. Ходкевича, то тепер він вирішив відкрити власне підприємство, стати не лише друкарем, а й видавцем. Задумавши заснувати власну друкарню, Іван Федоров, якого в Україні називали Федоровичем, не випадково обрав Львів, велике торговельно-промислове і культурне місто. Іван Федоров прибув до Львова, коли тут активізувалася політична й культурна діяльність міщан, на передмісті Підзамче діяли Миколаївське та Благовіщенське братства, велася підготовка до реорганізації Львівського Успенського братства і заснування його школи. Дедалі більше ставало міщан, які мали великі книжкові збірки. Іван Федоров уже в Заблудові міг довідатися про цю культурно-освітню діяльність львівських міщан, про їхню роль у суспільно-політичному русі, а тому мав підстави сподіватися, що саме у Львові знайде сприятливі умови для самостійної видавничої діяльності. Він не міг не знати, що у Львові жило багато кваліфікованих ремісників, у тому числі фахівців, яких можна було залучити до виготовлення та ремонту друкарського обладнання. Є навіть неясні вказівки про існування у Львові друкарні до приїзду туди Івана Федорова *, але жодної книжки від неї не збереглося, в той час як відомо понад півтисячі примірників федоровських друків. Тому наявність дофедоровської друкарні в Україні довести важко; якщо ж припустити, що така друкарня існувала, то тоді, в усякому разі, була дуже малопотужною і короткотривалою.
Объяснение:
