Славянские земли располагались очень удачно — как раз на удобных торговых путях, связывавших Скандинавию со Средиземноморьем, а Европу — с арабскими странами. Каждый хотя бы раз слышал такие термины, как «путь из варяг в греки» и «великий волжский путь». Под первым понимается маршрут, пролегавший от Византии к Балтике, под вторым — маршрут от Скандинавии к арабским государствам.
Какие выгоды это несло славянам? Первые славянские города возникли как раз вдоль торговых путей — например, среди них Новгород, Киев, Смоленск, Чернигов. Славяне обеспечивали безопасность купцов на пути следования и брали с них за это дань. Славяне не только обогащались за счет дани с купцов, но и сами вели активную торговлю. Они закупали у византийских, северных и восточных торговцев шелковые ткани, драгоценную утварь, южные фрукты и вина, оружие и хороших скакунов. В свою очередь, заграничные купцы могли приобрести на Руси зерно и меха, а также воск и мед. Наряду с торговлей осуществлялся непрерывный культурный контакт. Благодаря купцам из далеких стран славяне узнавали новые технологии, расширяли свои представления о мире, знакомились с особенностями зарубежного кузнечного, ювелирного, портняжного дела. Разумеется, и для зарубежных стран русские торговые пути имели огромное значение. С IX по XII века они были самыми удобными, короткими и безопасными — Русь объединяла собой Запад и Восток, поддерживала благосостояние и экономику обеих цивилизаций. Вплоть до XII века торговые пути через Русь были основными для развитых стран на обоих концах континента. Ситуация изменилась только в начале 1200-х годов, когда Русь подверглась монгольскому завоеванию и очень надолго «выпала» из активной международной экономики. Приблизительно в этот же период закончила свое существование Византийская империя, а страны Европы получили другие выходы к Скандинавии и арабским странам.
Українські землі, що входили до складу Росії, були об'єднані в три регіони — генерал-губернаторства по 3 губернії в кожному: Малоросійська (Чернігівська, Полтавська та Харківська губернії), Київська (Волинська, Подільська і Київська губернії) і Новоросія (Катеринославська, Таврійська та Херсонська губернії). Губернськими і повітовими центрами були міста, волосними — містечка. Губерніями керували губернатори, яких призначав цар із середовища вищих військових і відомих дворян. Повіти очолювали капітани-справники, яких обирали зі свого середовища дворяни повіту. На чолі волості стояв обраний волосним сходом старшина. Йому підпорядковувалися сільські старости, яких обирали сільські громади.
До складу Австро-Угорщини входили три історичні українські регіони: Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття. У Буковині найвищою посадовою особою був крайовий президент, а в Галичині — намісник. Вони призначалися цісарем і мали широкі повноваження. Їм підпорядковувались повітові старости, яких призначав міністр внутрішніх справ. Повітові старости призначали війтів, які очолювали сільські громади. У Львові й Чернівцях діяли крайові сейми, що виконували функції органів місцевого самоврядування. Вони опікувалися проблемами торгівлі, освіти, санітарного стану в населених пунктах тощо.
Переважну більшість населення українських земель складало селянство. У Наддніпрянській Україні в сільській місцевості проживало 84% населення, в західноукраїнських землях — 85%.
