ВXIV—XV ст. у господарському житті населення українських земель відбувалися помітні зміни. Важливою рисою його розвитку в цей час стало зростання великого феодального землеволодіння. Вже наприкінці XIV ст. на українських землях нараховувалося кілька десятків латифундій (вотчин) — великих приватновласницьких земельних володінь з натуральним характером господарювання, в яких застосовувалися напівфеодальні форми праці залежного населення. Основними джерелами зростання великого землеволодіння були великокнязівські дарування, захоплення общинних земель, купівля маєтків у їхніх власників, освоєння нових земель.
Переважна більшість земель була сконцентрована у володінні великих магнатів: Острозьких, Чарторийських, Радзивілів (Волинь), Ружинських, Заславських, Немиричів (Київщина, Поділля), Замойських, Потоцьких, Язловецьких (Брацлавщина та Поділля). Зосередження земель у руках магнатів обумовлювало їх наступ на території і права селянських общин, що виявлялося у привласненні общинних земель, закабаленні селян, призначенні на виборні посади своїх намісників тощо.
Зростання великого феодального землеволодіння обумовлювало якісні зміни у формах організації праці. У XIV-XV ст. відбувався інтенсивний розвиток товарно-грошових відносин, швидко зростав ринок сільськогосподарської продукції. За цих умов великі землевласники, реагуючи на потреби ринку, перетворюють свої господарства на фільварки — багатогалузеві господарчі комплекси, які базувалися на постійній щотижневій панщині залежних селян і були зорієнтовані на товарно-грошові відносини, хоча і зберігали чимало рис натурального господарства.
У XV ст. набули поширення ярмарки (вони постійно існували у Львові, Києві, Галичі, Луцьку та ін. містах), що було першою ознакою становлення ринку. Саме у цей час українські землі потрапили в орбіту активних торгівельних відносин. Після захоплення турками Константинополя (1453 р.) держави, які були традиційними споживачами візантійського зерна (Італія, Франція та ін.), переорієнтували свою торгівлю. Основним перевалочним Пунктом зернового експорту стає місто Гданськ на Балтійському морі, що спричиняє істотне пожвавлення виробництва зернових у Польщі та на українських землях. Зростання ціни на худобу в західноєвропейських країнах також активізувало її розведення на продаж. На ярмарках у Львові, Луцьку, Галичі та інших містах волів продавали тисячами, потім вони переганялися далі на захід. Дійшло навіть до того, що в цей час саме воли стали виконувати роль грошів.
Торгівля відбувалася в умовах численних обмежень. Наприклад, купецькі каравани могли рухатися лише по визначених у королівських та князівських указах шляхах. З 1343 р. відома "татарська дорога", що вела з Німеччини в Орду через Краків, Львів, Кам'янець, Київ. Це був на той час, фактично, єдиний шлях торгівлі Європи зі сходом. Інший важливий шлях міжнародної торгівлі проходив від Кафи (тепер Феодосія) через Київ до Москви і Новгорода. Торгівля відбувалася в спеціальні торгові дні та під час великих ярмарок, які влаштовувалися лише кілька разів на рік. Торгівлею займалися купці та ремісники, що могли збувати лише товар власного виробництва.
У XIV—XV ст. став помітним процес урбанізації. Поступово відроджувалися міста, спустошені під час монгольської навали. У цей період українські міста зберігали феодально-аграрний характер. Міщани займалися землеробством, скотарством, промислами і частково ремеслом і торгівлею. При цьому вони перебували у залежності від магнатів й подібно до селян виконували повинності, сплачували їм натуральний податок, інколи грошима. Водночас значні зрушення, які відбувалися за міськими мурами, спричиняли нові явища і процеси. Активізується розвиток торгівлі і ремесла, які поступово стають основними заняттями мешканців міст. Поглиблюється спеціалізація ремісництва
Скорочено неможливо написати, тут саме головне
Противостояние России и Швеции
Россия в системе международных отношений 17 века. В результате войн в XVI в. Россия лишилась территорий на северо-западном побережье Ладожского озера, на юго-восточном побережье Финского залива в пользу Швеции, на юго-западе г. Велиж – в пользу Речи Посполитой.
.
При Михаиле Федоровиче заключен Столбовский мир (1617) — Швеция вернула России Новгородскую землю, но оставила за собой Ижору с берегами Невы и Финского залива.
1656-1661 гг. Русско-шведская война — по Кардисскому миру Швеции уступались города, занятые русской армией в Ливонии, возвращение к условиям Столбовского мира.
В 1632-1634 гг. произошла Смоленская война. Результаты Смоленской войны (Поляновский мир) с позиции России оценивается как отрицательные: Россия потеряла все отвоеванные земли. Но с другой стороны – польский король Владислав отказался от притязаний на русский престол.
Русско-турецкая война.
С русско-турецким соперничеством военные кампании России против Крымского ханства были связаны напрямую: Крымское ханство было вассалом Османской империи.
России успешно завершить Крымские походы 1687 и 1689 гг. помешали погодные условия (нестерпимая жара, к которой русские войска были непривычны), отсутствие воды, продовольствия и фуража.
Русско-польская война
Смоленская война, или русско-польская война 1632—1634 годов — война между Русским царством и Речью Посполитой. Россия пыталась восстановить контроль над Смоленском и прилежащими территориями, вошедшими в состав Речи Посполитой по результатам войны 1609—1618 годов.
Война велась в контексте внешнеполитического курса России XVI—XVIII веков, который был нацелен на решение трёх задач: присоединение западнорусских земель, обеспечение выхода к Балтийскому и Чёрному морям, а также достижение безопасности южных границ от набегов крымского хана. Накануне войны Россия пыталась склонить к совместным действиям против Речи Посполитой Швецию и Османскую империю, но безуспешно, и ей пришлось воевать без союзников.
4 (14) июня 1634 года в селе Семлёво на реке Поляновке был заключен «Поляновский мир» между Россией и Польшей, подтвердивший в основном границы, установленные Деулинским перемирием. К России отошёл только один город — Серпейск. По договору Владислав отказался от претензий на русский трон. Опыт этой войны сказался на дальнейшем развитии русской армии, поскольку самыми бое частями оказались полки нового строя. В дальнейшем правительство продолжило формирование этих полков, одновременно отказавшись от наёмников.
Русско-китайские отношения в XVII в.
1608 — Первая попытка проникнуть в Китай. Царем Василием Шуйским подписывается указ об отправке посольства к Алтан-хану и в Китайское государство. Но из-за войны между Шолой Убаши-хунтайджи и черными калмыками посольство не доехало до места назначения.
В 1616 году отправляется новое посольство во главе с атаманом Василием Тюменцем. Делегация была принята Шолой Убаши-хунтайджи, но далее в Китай посольство не поехало, возвратившись в Москву
1618 — Тобольский воевода отправляет в Китай династии Мин посольство казака И. Петлина для установления отношений.
1641—1642 — Поездка казака Е. Вершинина в Китай.
1654—1657 — Посольство Ф. И. Байкова, потерпевшее дипломатическую неудачу, но составившее ряд подробных описаний и документов.
1675—1678 — Посольство Спафария. Маньчжурская империя Цин, захватившая Китай, по-прежнему отказывается признавать русские поселения в Приамурье.
1684 — Атаки маньчжурских войск на русские поселения, осада Албазина и Нерчинска.
1689 — Нерчинский договор — первый договор между Россией и империей Цин, установивший границу между государствами, порядок торговли и разрешения споров. Подписан в ходе посольства Ф. Головина. Россия отказалась от претензий на значительные территории южнее Амура, а Забайкалье вошло в состав России.
Отношения с исламским миром
В XVII в. отношения России со странами исламского мира складывались по-разному.
Например, с Османской империей, самой могущественной мусульманской страной того времени, Россия неоднократно воевала. В частности, об этом свидетельствует война 1676-1681 гг. из-за присоединения к России Левобережной Украины.
