Ідеологічний наступ більшовиків на Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ) у 1920–1930 рр. був зумовлений будівництвом атеїстичної держави та спробою знищити Церкву як єдину в підрадянській Україні інституцію, що втілювала національні прагнення до духовної незалежності від Москви. Першими у низці репресій проти УАПЦ були процес «СВУ» і два «надзвичайні» собори УАПЦ (січень, грудень 1930 р.). Вони стали підставою для формулювання обвинувачень проти діячів УАПЦ впродовж 1930–1938 рр.
У лютому 1919 р. Всеукраїнська Православна Церковна Рада постановила стати на ґрунт радянського закону про відокремлення церкви від держави, а школи від церкви, і зареєструвалася як «Всеукраїнська Спілка Православних Парафій». Однак взаємини між більшовиками й УАПЦ почали розвиватися зовсім не за тим сценарієм, який уявляло собі керівництво автокефальної церкви. Декларації лояльності та подяки владі за «звільнення» церкви не дали можливості вільно розбудовувати церковне життя. Влада і Церква вкладали різний зміст у декрет про відокремлення Церкви від держави. Перший Всеукраїнський Собор УАПЦ 14-30 жовтня 1921 р., на якому відбулася інституціоналізація УАПЦ, викликав загальне піднесення автокефального руху. Проте вже після 5-ти років активного впровадження українізації та соборноправності у 1926 р. у внутрішньому середовищі УАПЦ визрів конфлікт з радянською владою. У 1927 р. радянське законодавство щодо церкви набуло остаточного оформлення й УАПЦ опинилася у повній залежності від вказівок влади.
Объяснение:
а О. Назаренко головними причинами розпаду Русі були династичні обставини колективного сюзеренітету. Видається спрощенням ототожнювати кінець єдиновладдя в Київській Русі після смерті Ярослава Мудрого (1054) з початком розпаду[1]. Трохи більше виправданий погляд на перші стійкі уділи-вотчини князів-ізгоїв XI ст., тобто князів, які випадали із системи братського співволодіння, — полоцьких Ізяславичів і південноволинських (згодом — галицьких) Ростиславичів — як на своєрідних передвісників удільної роздробленості Русі[2]. І все ж за своєю сутністю такі «ізгойські» уділи-вотчини про початок розпаду у власному розумінні ще не свідчать, оскільки де-юре, за династичними поняттями того часу, вони перебували під верховною владою київських князів. Отже, попри династичну основу і династичну зовнішню форму, роздробленість Русі за природою цілком династичною не була.
Объяснение:
