Менің сүйікті тағамым
«Ас адамның арқауы» демекші, дәмді тағам ішкенді бәрі де ұнатады. Бірақ әркімнің сүйсініп жейтін тағамдары болады. Мысалға, мен ет тағамдарын жақсы көремін, әсіресе, ұлттық тағамымыз етті сүйсініп жеймін. Анам мерекелік күндер мен туған күндерге үнемі ет асып, үлкен дастарқан жаяды, бұл біздің отбасылық дәстүріміз десем де болады. Әдетте, қамырды анам қолдан жайып, сорпаға етпен бірге картоп пен сәбіз салып пісіреді. Ал тұздығына пияз бен сәбіз қосып дайындаған ұнайды.
Дегенмен ет асып, табақ тартқанның да ежелден келе жатқан өзіндік мән – мағынасы бар, соған тоқтала кетсем.
Ет - халқымыздың аса қадірлі қонаққа ұсынылатын кәделі тағамы. Сыйлы қонақтарға қойдың басын немесе ірі қараның шекесін, табақ - табақ ет тартады. Әр адамның жасы мен дәрежесіне сай түрлі мүшелер тартылады. Осыған орай табақ тарту – бас табақ, сый табақ, күйеу табақ, келін табағы, жастар табағы, жай табақ болып бөлінеді. Осы табақтарға сай ет (сүйек) мүшелері болады. Ол мүшелерді ауыстыруға болмайды. Бас табаққа бас, жамбас, омыртқа, қазы, қарта, жал, жая сияқты кәделі мүшелер салынады. Іліктік қатынасқа қарай: қарттарға жамбас, орта жастағыларға ортан жілік, омыртқа, күйеу мен қыздарға асықты жілік, төс, тағы сол сияқты рет-ретімен беріледі. Мойын омыртқа, тоқпан жілік, ірі малдың жамбасының шұқыршағы, жауырын, сирақ қонақтарға тартылмайды.
Ет тағамдарына сонымен қатар қуырдақ, сірне, жаубүйрек, борша, қарын бөртпе, әсіп, жөргем, қимай, ми палау жатады.
Ал соғым сойылып жатқан кезде дайындалатын қуырдақтың дәмін айтсаңызшы, тіл үйіреді...
Твір внизу.
Объяснение:
В історії кожного народу є імена, які він свято береже у своїй пам'яті і з великою любов'ю та повагою передає з покоління в покоління. Є таке ім'я і у нашого народу — Тарас Шевченко. Не було і немає в Україні поета, який був би йому подібний. Не було у неньки України сина, який так ніжно і віддано любив свій народ і так страждав за нього. Саме він зберіг і повернув народу його голос — українську мову. Для кожного з нас ім'я Шевченка є святим.
9 березня 1814 року у селі Моринцях у сім'ї кріпака народився хлопчик. Йому дали ім'я Тарас. Рано залишився він сиротою. Спочатку померла мати, а потім пішов слідом за нею і батько. Чого тільки не довелося винести малому Тарасові! І тяжку працю, і науку у п’янички — дяка, холод і голод. Але, на щастя, пан Енгельгардт помітив незвичайні здібності хлопця, і Тараса почали вчити малювати.
Із здібного хлопця виріс талановитий поет і художник. Картинами Шевченка пишаються усі країни, та не тільки картинами. Його поезії відкрили українцям двері у незнаний досі світ, дали зрозуміти, що їхня мова незгірша за інші, а навіть навпаки: такої мелодійної, задушевної мови треба ще пошукати.
Багато років пройшло після смерті Тараса Шевченка. Але його поезії, його картини забути неможливо. Вірші Кобзаря завжди на слуху. Вони підтримували українців під час багатьох війн, бідування, під час пошестей і голоду. Вони ставали наче добрими порадниками у скруті, бо написані з такою щирістю, що душа бринить від щастя чи від туги. Багато з них стали піснями, і тепер вже ніхто не може їх відрізнити від народних пісень. Здається, що словами Шевченка говорить сам український народ:
Думи мої, думи мої!
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Тарас Шевченко — відомий художник. Його художня спадщина нараховує більш ніж 830 творів. Дослідники вважають, що майже 300 робіт втрачені. Але ті, що залишилися, дарують глядачам та справжнім шанувальникам мистецтва неповторну насолоду.
Ім'ям Шевченка названо безліч площ, проспектів, вулиць, парків, театрів по всій Україні. Він, здається, живе в них, наче й зараз придумуючи нові слова для своїх віршів, наче знову намагаючись намалювати нову картину. Під високим голубим небом у центральній частині столиці України височать монументальні колони Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. У вересні сюди прибувають юнаки та дівчата з усіх кутків нашої України. Вони навчаються у великому й величному закладі, пам'ятаючи про ту людину, ім'я якої носить їхній університет, — про Шевченка.
Так, ім'я цієї людини не забуто. Чи міг коли-небудь його батько, неграмотний кріпак, навіть припустити, що колись його син стане такою знаменитістю? Що навіть через багато років, століть його ім'я будуть вимовляти з повагою та любов'ю? Як писав Іван Франко, "найкращий, найцінніший дар доля дала йому аж по смерті — невмирущу славу і вічно нову насолоду, яку дають його твори мільйонам людських сердець".
