Чарують і захоплюють поезії видатного українського поета Максима Тадейовича Рильського. На мою думку, найголовніше місце в його багатогранній творчості посідає тема людини і природи. У кожному рядку ніби відбувається їх єднання. Автор доводить, що людина і природа нероздільні.
У роздумах про життя поет доходить висновку, що людина не може існувати без природи, особливо наголошує на людському відчутті краси.
В одному з віршів М. Рильський зображає дівчат, які працюють на винограднику і співають народну пісню "На городі верба рясна..."
Вони співають голосно і строго, Щоб тепло й працю вилити в одно...
Разом з ними співає все довкола, навіть сивовусий бригадир — "скупий у мові, суворий в ділі" і журавлі, які високо летять над тими дівчатами. У цьому вірші поет змальовує любов до всього земного. Відбувається поєднання праці, людини і природи.
Сповнений жадоби звукових вражень, поет уважно вслухається у голоси міської вулиці, у звуки шосе, мелодії степу та лісу. Він почуває себе невіддільною частинкою природи, змальовує своє поєднання з нею.
Ліс зустрів мене як друга
Горлиць теплим воркуванням,
Пізнім дзвоном солов'їним,
Ніжним голосом зозулі,
Вогким одудів гуканням.
Максим Рильський майстерно відтворює звуки природи, тонко розуміє її "мову". Він вплітає в рядки поезії надзвичайні яскрав . Ось, наприклад, у чому він бачить ознаки весни:
Объяснение:
Відповідь:
Пояснення:
Людина і природа в поезії Максима Рильського
Довге літературне життя Максима Рильського можна порівняти з невтомним підйомом альпініста до вершини. Рильський працював невтомно і безперервно, піднімаючись до високої простоти у поезії. Допомагала йому і надихала його любов до рідної природи і віра в людину.
Найвища краса відносин природи і людини – у праці хлібороба і садівника, тих, хто “садить паростки кленові, хто діброви молоді ростить”. Точність і майстерність
поета допомагають йому відбирати скупі, але дуже виразні деталі для змалювання картин природи. У шедеврі “На білу гречку впали роси” всього вісім рядків створюють чудовий ліричний настрій суму й надії. Вечір відкривається у згасанні шумів, звуків:
На білу гречку впали роси,
Веселі бджоли одгули,
Замовкло поле стоголосе
В обіймах золотої мли.
Спогад про кохання співзвучний цьому тихому вечору, такому ж трохи сумному і ніжному. Поет не сподівається побачити чи почути кохану, і тільки у серці безгучно продзвенять пісні. Цей вірш по праву ввійшов у скарбницю української лірики.
Одним-двома
словами Рильський може змалювати картину, створити настрій. Тільки один рядок:
Яблука доспілі, яблука червоні! –
І ми вже в осінньому саду, і пахощами п’янких яблук сповнене повітря, і синіє передвечірнє небо.
А як по-дитячому щиро й відкрито, з самих глибин душі, зривається зізнання:
Поле чорніє. Проходять хмари,
Гаптують небо химерною грою.
Пролісків перших блакитні отари…
Земле! Як тепло нам із тобою!
Краса землі сплітається з красою кохання, з красою душі, праці. Доки літають ластівки і кохають люди, буде обертатися стара земля, буде щасливий поет Знов і знов відкриває він для себе і для нас, як необхідні нам і берези, і верболози понад Дніпром, і “ніжна отрута” солов’їного співу, і люди, яких ми зустрічаємо і втрачаємо, але пам’ятаємо все життя.
