Сделайте рассказ связанный с пословицей "иду вперёд лучше страх не берет"​

Депресія. Вона викликана великою душевною втомою ліричного героя, який перебуває в конфлікті з самим собою. Михайло Коцюбинський показує людину, захоплену виром історичних подій, поставлену у ситуацію морального і громадянського вибору. Психічний злам, що під впливом цих подій відбувається в душі героя, змінює його ціннісні орієнтації, руйнує внутрішню рівновагу, призводить до роздвоєння особистості, стає основою психологічної драми. Ліричний герой новели — надломлений інтелектуал-митець, який втомився від незліченних «треба» і безконечних «мусиш», від болю й мерзенних вчинків людей, від жаху, бруду їхнього існування, виривається з лабет «сього многоголового звіра», їдучи з міста в українське село. Прагнучи спокою й самотності, герой опиняється в майже повному безлюдді, наодинці з природою. Проте навіть там він не може відігнати спогадів про повішених, про розправи над людьми, що боролися за землю і волю; про це йому нагадують навіть клички вівчарок, викликаючи болісні асоціації.Спокійно-споглядальний стан. Цей стан з’являється під впливом гармонії, якої сповнене життя природи (головного героя). А природа в новелі — щось більше, ніж просто тло. Вона одухотворена, недарма ж на початку твору письменник подав перелік «дійових осіб», серед яких є і «Ниви в червні», і «Сонце», і «Зозуля», і «Жайворонки». Перебуваючи серед розкішної природи, герой поступово звільняється від песимізму. Він гладить руками «соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі», милується волошками, вдихає пахощі «білої піни гречок», і п’є «теплий зцілющий напій сонця», слухає пісню жайворонка. Це додає йому сил, відчуття якнайтіснішого зв’язку із землею. Так починається його одужання.Обурення, гнів, нетерпіння. У чарівну мелодію кононівських полів і небес вриваються дисонанси, викликані контрастом між прекрасною природою і потворною реальністю людського життя. Одним із таких є зустріч із селянином-трудівником, (кульмінація), розмова з яким викликає в митця і співчуття, і справедливе обурення, й гнів; пробуджує нове бажання до творчості й боротьби. Ліричний герой прощається з нивами і йде «між люди», в місто, служити своєю творчістю народові: «Душа готова, струни тугі, налагоджені, вона вже грає». Таким чином, у новелі зображено еволюцію внутрішнього стану митця, зміну його настроїв у ставленні до людей — від цілковитої байдужості, роздратування, навіть ненависті — до співчуття, готовності активно діяти на благо суспільства. Отже, головною думкою твору є усвідомлення того, що інтелігент, митець не може бути самотнім, він повинен служити своєю творчістю народові, частиною якого він є.

Я Ассоль и капитана Грэя («Алые паруса») «Алые паруса» А. Грина — это лирическая сказка-повесть о любви к жизни, вере в людей и во всепобеждающую силу надежды, которая может творить удивительные чудеса. Ассоль и Артур Грэй — главные герои повести-сказки «Алые паруса», превращают красивую мечту в реальность. Детство Ассоль было трудным и безрадостным. Вскоре после рождения девочки ее мать простудилась и умерла, а отец — моряк Лонгрен вы­нужден был оставить службу и посвятить всего себя дочери. На жизнь он зарабатывал тем, что делал игрушечные модели лодок, парусников, катеров. Заработок был невелик, но им с дочерью хватало. Однако отношения Лонгрена с соседями и другими жителями Каперны бьши сложными. Его не просто не любили — его ненавидели, сторонились, презирали, и это их отношение перешло и на Ассоль. Жители Каперны не могли понять и простить Лонгерна, который не захотел терпящему бедствие лавочнику Мен- нерсу, ставшему виновником смерти его жены . Жители Каперны, «не умевшие любить», не смогли понять Лонгрена. Ненавидя отца, они стали ненавидеть и дочь. Ассоль росла " одиночестве, не имея подруг и друзей. Настоящей радостью для нее было общение с отпом. Она любила подолгу разговаривать с ним ему во всем. По характеру Ассоль была спокойной, уравговешенной, немного романтичной девочкой. Однажды, когда она относила игрушки лавочнику в город, Ассоль встретилась со сказочником Эглем, который рассказал ей чудесную сказку о белом корабле с алыми парусами. На этом корабле приплывет прекрасный, храбрый принц и увезет ее в свою сказочную страну. Добрая, наивная девочка поверила сказочнику и отцу, который не стал убеждать ее в обратном: «много ведь придется в будущем увидеть ей не алых, а грязных и хищных парусов; издали — нарядных и белых, вблизи — рваных и наглых». Так и подрастала Ассоль, веря в чудо, пока однажды действительно не увидела на горизонте большой белый корабль с чудесными алыми парусами. Вел корабль Артур Грэй — прекрасный принц из рассказанной добрым сказочником Эглем сказки. Артур Грэй «родился с живой душой», умеющей чувствовать чужую боль, склонный к мечтаниям и приключениям. Артур Грэй «родился капитаном, хотел быть капитаном, и стал им». На пятнадцатом году жизни Артур Грэй тайно покинул дом и нанялся юнгой на шхуну. Благодаря настойчивости, упорству и терпению он стал настоящим моряком и вскоре купил трехмачтовое судно «Секрет». Четыре года плавал Грэй по морям и океанам, пока судьба не привела его в Лисс. Корабль стоял на рейде, неподалеку от маяка, а капитан Грэй вышел прогуляться на берег и, гуляя, увидел прекрасную спящую девушку, красота которой потрясла его. Надев ей на палец дорогое старинное кольцо, он отправился в порт расспросить о незна­комке. И вскоре в одном из трактиров узнал историю Ассоль. Артур Грэй был по натуре романтиком. Любил все необычное и прекрасное, любил чудеса и часто говорил, что чудеса надо делать своими руками. Случайная встреча с Ассоль стала решающей в его судьбе. Артур Грэй решил превратить свой парусник «Секрет» в осуществленную мечту Ассоль, подарить ей чудо, сделанное своими руками. Так ожила в Каперне чудесная сказка. На горизонте показался белый корабль с алыми парусами. В лодке, отделившейся от парусника, стоял Артур Грэй, тот самый сказочный принц, каким представляла его себе Ассоль. А она, радостная и счастливая, прямо из волн ступила на палубу парусника своей мечты. На следующий день корабль вместе с Ассоль и Грэем уплывал из Каперны под звуки виолончели, неземным голосом певшей о счастье