Італію називають колискою європейського Відродження. Саме там було створено класичну модель ренесансної культури, на яку орієнтувалися у своєму розвитку інші європейські країни. Саме в Італії зародився рух учен их-гуманістів, які заново відкрили античну культурну спадщину. Саме італійські художники, скульптори, письменники почали розробляти принципи зображення реальної людини й реального світу. Неоціненний внесок у цю справу зробив знаменитий поет, учений-гуманіст Франческо Петрарка.
Народився митець 20 липня 1304 р. в місті Ареццо в сім’ї вигнаного з Флоренції за приналежність до партії «білих гвельфів» нотаріуса Петракко (прізвище батька він згодом змінив на латинський манір). У 1312 р. родина переїхала до Авіньйона, де тоді розташовувався папський двір.
У 1316 р. за порадою батька Франческо почав вивчати юриспруденцію. Однак невдовзі з’ясувалося, що право цікавить його значно менше за творчість давньоримських поетів і ораторів. Після смерті батька в 1326 р. Петрарка перервав навчання. Він працював клерком у кількох авіньйонських конторах, а дозвілля присвячував переважно світському життю, дружньому спілкуванню й віршуванню.
У 1330 р. Петрарка прийняв духовний сан і вступив на службу до кардинала Джованні Колонна, що забезпечило йому пристойний прибуток і можливість подорожувати. Досхочу помандрувавши Францією,
Фландрією, Німеччиною, Італією, Іспанією, від 1337 р. поет оселився в мальовничому містечку Воклюз. Жив він аскетично: їв один раз на день, спав не більше шести годин, весь інший час віддавав науці й письменству. «Самотність без наук, — стверджував Петрарка, - вигнання, в'язниця, мука, але приєднай до неї науки - і отримаєш батьківщину, свободу, насолоду».Саме таким було його добровільне усамітнення -у благословенній гармонії з природою, зі світом, із власною душею.
Вивчаючи античну літературу, Петрарка позбувся тягаря офіційної церковної ідеології. Твори давніх авторів навчили поета бачити в людині прекрасну земну істоту, а в її внутрішній свободі - чи не найважливішу цінність життя. «Я зроблю все, щоб під старість не навчитися рабства, і сподіваюся, що мені це вдасться: всюди і завжди я залишуся абсолютно вільним. Я маю на увазі свободу духу, бо в усьому, що стосується тіла й всього іншого, мимоволі доводиться підкорятися тому, хто сильніший за нас»,- писав митець.
Відтак Петрарка перейнявся думкою про необхідність відродження в Італії величі, слави й республіканської доблесті Давнього Риму. Цю ідею він втілив у творі «Про знаменитих мужів», де, спираючись на праці давніх істориків, подав біографічні портрети «великих республіканців». За до цієї книжки митець сподівався вплинути на національну свідомість своїх співвітчизників.
Авторитет Петрарки як мислителя-гуманіста, освіченої людини й насамперед як лірика дедалі зростав. 8 квітня 1341 р. його офіційно визнали «королем поетів». Під час велелюдної церемонії в Римі сенатор республіки увінчав убраного в королівську мантію митця лавровим вінком. Відродження цього античного ритуалу символізувало відновлення честі поезії: уперше після багатьох століть панування церкви духовним лідером освіченої Європи став світський поет.
Слава відчинила для Петрарки двері найбагатших і найіменитіших домів Італії. Флоренція, що колись вигнала поетового батька, запропонувала йому громадянство. Однак митець відхилив цю пропозицію, адже почувався громадянином і патріотом усієї країни. За власним вибором він переїздив з міста до міста, користуючись гостинністю тамтешніх аристократів. Коли поетові дорікали, буцім приймає милості «сильних світу цього», він незворушно відповідав: «Це лише здавалося, що я жив при князях, насправді ж князі жили при мені».У розкошах, так само як і в глушині, Петрарка працював по кільканадцять годин на добу. Його мистецький доробок - це детальне дослідження внутрішнього світу особистості, утвердження нового ідеалу людини - земної, одухотвореної, творчої, допитливої.
Вершинним творчим досягненням Петрарки вважають збірку віршів «Книга пісень» (або «Канцоньєре»; від італ. — пісня),що збурила європейську лірику. Це — своєрідна поетична сповідь, історія щирого й безкорисливого кохання поета до жінки на ім’я Лаура.
Усвідомивши нерозділеність свого почуття, ліричний герой Петрарки не зрікається його. Любов набуває в «Книзі пісень» характеру поклоніння й водночас відображає суперечливість внутрішнього світу людини, адже поєднує насолоду й біль,
Женские образы в романе М. Булгакова «Мастер и Маргарита» занимают особое место. Среди героинь выделяются образы-символы: Фрида, олицетворяющая раскаяние, Гелла - демон порока, наконец, Маргарита - воплощение авторского идеала любви и красоты.
Жизнь реальной женщины протекает вполне благополучно: у нее есть молодой, красивый, добрый, честный, обожающий муж - «очень крупный специалист, к тому же сделавший важнейшее открытие государственного значения». Вдвоем они занимали весь верх прекрасного особняка в одном из переулков близ «Арбата». Но жизнь, за которую «многие женщины отдали бы все, что угодно», кажется ей настолько «пустой», что однажды весной она выходит «с желтыми цветами в руках», чтобы найти того, кого любила «давным-давно», или умереть («…если бы этого не произошло, она отравилась бы, потому что жизнь ее пуста»).
Вероятно, в глазах Мастера горел какой-то непонятный огонечек, поэтому-то любовь и «выскочила» перед ними и поразила сразу обоих. Можно было ожидать, что уж коль вспыхнула такая любовь, быть ей страстной, бурной, выжигающей оба сердца дотла. Не погасили ее ни безрадостные черные дни, когда роман Мастера был разгромлен критиками и жизнь влюбленных остановилась, ни тяжелая болезнь Мастера, ни его внезапное исчезновение на многие месяцы. У этой любви оказался мирный, домашний характер. Маргарита не могла расстаться с Мастером ни на минуту, даже когда его не было и, приходилось думать, уже не будет никогда. Она могла только мысленно умолять его, чтобы он выпустил ее на свободу.
По-настоящему ведьма просыпается в Маргарите с появление надежды вновь увидеть Мастера или хотя бы что-нибудь услышать о нем, пусть даже какой-то невероятной ценой: «Ах, право, дьяволу бы я заложила душу, чтобы только узнать, жив он или нет!» - думает она. Окончательно порвав с мужем, с которым ее связывало только чувство благодарности за все сделанное для нее добро, накануне встречи с Мастером она впервые испытывает чувство полной свободы.
Ее истинная сущность понятна только необычайно чуткому наблюдателю: «никем не виданное одиночество в глазах» поразило Мастера, «непонятный огонек» замечает в них рассказчик, на нее падает выбор Воланда («Сто двадцать одну Маргариту обнаружили мы в Москве, и, верите ли… ни одна не подходит. И наконец, счастливая судьба…»).
«Бездетная тридцатилетняя Маргарита» подошла на роль «хозяйки» «весеннего бала полнолуния» благодаря не столько своей красоте («… меня поразила… ее красота…», «Какая красивая, - без зависти, но с грустью проговорил Иван…, - в потоке складывается непомерной красоты женщина …»), сколько из-за того, что она «прелестная прапрапраправнучка» «одной из французских королев». «Королевская кровь» проявляется в готовности променять действительность на свободу и фантасмагорию иррациональности, так как в ней осуществимо сокровенное желание («… вы намекаете на то, что я там могу узнать о нем?… еду, куда угодно!») - «потерять свою природу и заменить ее новой», отдать жизнь ради возлюбленного. В героине воплощен идеал «настоящей, вечной, верной любви» - не «пожизненной муки», а «полета», продолжающегося в бессмертии.
Маргарита в романе является носительницей огромной, поэтической и вдохновенной любви, которую автор назвал «вечной». Ее образ тесно перекликается с образом героини гетевского «Фауста».
И чем более непривлекательным, «скучным, кривым» предстает перед нами переулок, где возникла любовь, тем более необычным оказывается это чувство, вспыхнувшее «молнией». Маргарита борется за Мастера. Посещая Великий бал полнолуния, Маргарита при Воланда возвращает Мастера. Вместе с ним под раскаты очищающей грозы она переходит в вечность.
Маргарита в романе стала прекрасным, обобщенным и поэтическим образом женщины, которая любит. Без этого образа роман утратил бы свою привлекательность. Этот образ встает над пластом сатирической повседневности романа воплощением живой, горячей любви. Фантастический образ женщины так вдохновенно оборачивающееся ведьмой, с яростью ее расправы над врагом Мастера Латунским, с ее нежной готовностью к материнству. Женщины, которой ничего не стоит сказать черту: «Милый, милый Азазелло!», потому что он заронил в ее сердце надежду, что она увидит своего возлюбленного.
