Максим Петрович в комедии "Горе от ума": образ и характеристика Максим Петрович - покойный дядя господина Фамусова: "...или покойник дядя, // Максим Петрович..." Максим Петрович был богатым придворным вельможей во времена императрицы Екатерины II: "Век при дворе, да при каком дворе! // Тогда не то, что ныне, // При государыне служил Екатерине." Старик был настолько богат, что держал у себя сотню слуг: "...он не то на серебре, // На золоте едал; сто человек к услугам..." Максим Петрович был серьезным и надменным человеком, но когда необходимо, он умел "подслужиться" и "прогибаться" перед важными, нужными людьми: "А дядя! <...> Сурьезный взгляд, надменный нрав. // Когда же надо подслужиться, // И он сгибался вперегиб.." Однажды на приеме во дворце Максим Петрович оступился и упал, чем, судя по всему, насмешил императрицу. "На ку́ртаге ему случилось обступиться; // Упал, да так, что чуть затылка не пришиб; // Старик заохал, голос хрипкой; // Был высочайшею улыбкой" Чтобы посмешить императрицу и других высокопоставленных чиновников, Максим Петрович упал нарочно еще два раза: "Привстал, оправился, хотел отдать поклон, // Упал вдруго́рядь – уж нарочно, // А хохот пуще, он и в третий так же точно." Прогибаясь перед императрицей и ее приближенными, Максим Петрович заслужил к себе ласковое отношение, его чаще приглашают играть в карты, его назначают на высокие посты и т. д.: "Зато, бывало, в вист кто чаще приглашен? // Кто слышит при дворе приветливое слово? // Максим Петрович! Кто пред всеми знал почет? // Максим Петрович! Шутка! // В чины выводит кто и пенсии дает? // Максим Петрович! Да!" Фамусов рассказывает о своем дяде Максиме Петровиче с особой гордостью и восхищением. По мнению Фамусова, тактика Максима Петровича - это единственно верная тактика для тех, кто хочет добиться успеха в обществе. Конечно же, эту точку зрения Фамусова не разделяет Чацкий, который отвечает следующее: "И точно, начал свет глупеть..."
Серед кращих винаходів людства поезія займає почесне місце. Скільки століть люди намагаються розумом пояснити чудо поезії! Чому вірші здатні чарувати, підбадьорювати, надихати на подальшу боротьбу? Або, навпаки, заспокоювати, зцілювати душу. Як вдається поетам так глибоко проникати в людські почуття?
Так ніжно розповідати про кохання та гостро – про нанависть та ревнощі?
Дотепер немає відповіді на питання, в чому секрет поетичних чарів. Поезія залишається загадкою. Тим більше вона вабить читачів.
Навіть тот, хто кричить: “Не
люблю віршів всіляких поетів!”, мабуть, просто не читав шедеврів. Інакше обов’язково знайшов би собі поетів до душі.
Я вважаю, що мені поталанило, тому що я розумію та люблю поезію. Ну, звичайно, не всю. Бувають і погані вірші.
До того ж смаки людей різноманітні, як і поетичні твори.
Мені ближче сучасні поети. Зараз читати нові вірші допомагає Інтернет. Часто знаходжу там твори, які подобаються. Імен авторів я потім, мабуть, не згадаю.
А от поезії залишаються в пам’яті.
Звичайно, я люблю українську класичну поезію. Справжнім генієм є Тарас Шевченко, і рівних йому немає. Дуже ніжна та водночас бунтівна,
сильна поезія Лесі Українки. “Ще не було епохи для поета, але були поети для епох” – ці слова точно про них написала Ліна Костенко.
Також прекрасна лірика Максима Рильского та Володимира Сосюри. А які чудові вірші про кохання писав наш поет Павло Тичина! Читаєш та відчуваєш, що вони неначе торкають струни серця.
“Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі…”. Ці рядки належать вже згаданій українській поетесі – Ліні Костенко. Вони якраз співпадають з моїм відчуттям поетичних творів.
