Вопросы к произведению бирюк тургенев​

Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.

Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —

лiто,

лiтечко!..

Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.

А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..

Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:

— Вставай, Михайлику, вставай.

— Ма-мо, iще одну крапелиночку...

— Струси цю крапелиночку.

— Ой...

— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?

— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.

Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.

На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —

лiто,

лiтечко!

Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!

Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...

Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.

Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза.

Дивіться також

Михайло Стельмах — Чотири бродиМихайло Стельмах — Казка про правду та кривдуМихайло Стельмах — Тільки хвилі, і небо блакитне...Ще 7 творів →Біографія Михайла Стельмаха

Прибитий горем, згадками, я забився у садок, упав на траву, заплакав, та вухо все одно чуло, як пили зловiсне шматували мою минувшину, як скрипучi вози вивозили з двору мої дорогi роки i спомини...

Дядько Якiв, заможнiший, узяв на звiз тiльки дiдову катрагу. А нам дiсталася вислоброва, полатана зеленим мохом клуня i дванадцять з половиною соток городу.

Коли ми знесли свої пожитки в клуню й поклали їх на тiк, мати схлипнула, а батько сказав, щоб вона сльозами не розмочила тiк, бо тодi не буде на чому молотити пашню.

В батькових сiрих очах стрепенулися посмутнiлi бiсики, в iншу ж пору вони в нього такi завзятi, що аж до танцю просяться.

экспозиция

Действие почти отсутствует, как будто ничего не происходит. Обычный извозчик Ион Потапов в зимних сумерках ожидает пассажиров. Его обильно засыпает снег. Но он уже целую неделю живет по инерции после смерти сына. Это личная трагедия героя, до которой никому нет дела. У людей вокруг идет жизнь: у молодежи, у прохожих и у других извозчиков. А у Иона она остановилась.

краткое, динамическое действие

Ионе Потапоау нужно выйти из состояния тоски, облегчить своё горе, выговориться, с кем-то поделиться, почувствовать себя человеком. Он пытается поделиться своим несчастьем с другими. но кому нужно чужое горе? Люди готовы пассивно поддержать любую тему, но не горе отца по умершему сыну. Их души остаются глухи и безучастны.

неожиданная развязка

Мир людей отверг его, и старик идет к своей лошади - бессловесной твари, - которая одна понимает его: "лошаденка жует, слушает и дышит на руки своего хозяина". Теплым дыханием отвечает Ионе молчаливая лошадь, а люди не делают даже этого. А. П. Чехов заканчивает рассказ следующими двумя фразами: "Лошаденка жует, слушает и дышит на руки своего хозяина… Иона увлекается и рассказывает ей всё…"