Объяснение:
КОРОБОЧКА
Коробочка – типичная помещица, женщина пожилых лет, которая во всех делах ищет выгоду: плачется на неурожаи, а между тем набирает деньги. Ее помещичьи заботы – это развод домашнего скота, выращивание и содержание в надлежащем порядке сада и огорода, развод пчел. Единственным смыслом ее жизни была страсть к накоплению денег. Тому в подтверждение служит ее желание поскорей сбыть товар, а нажитые на этом средства поскорей спрятать в «пестрядевые мешочки, размещенные по ящикам комода» .
К крестьянам он относилась соответственно своему положению и типу властной и скупой помещицы: заботилась вовсе не о крепостных людях, а о той нескончаемой прибыли, которую она получит от их труда. «…был преискусный кузнец! И теперь мне выехать не на чем: некому лошадей подковать» , -жалуется Коробочка гостю Чичикову.
В ее манерах и речи также отражаются ее барские привычки жаловаться на жизнь, несмотря на и без того богатое существование. На слова Чичикова о сплошных растратах из-за крестьян, Коробочка отвечает: «Ох, отец мой, и не говори об этом!» , -хотя сама жила в довольстве и достатке. Ей свойственно тянуть разговор медленно, соглашаясь с собеседником, чтобы о ней сложилось положительное впечатление, будто она ни в чем не грешна, да и мало что соображает в разговоре и намеках. Гоголь, словами Чичикова, называет свою героиню «дубиноголовой» , имея в виду, по всей видимости, не только то, что она недалекая женщина, но и то, что она черства душой и сердцем.
Помещичья хозяйственность может иметь такой же подлый бесчеловечный смысл, как и бесхозяйственность. Традиции в условиях патриархального быта подавили личность Коробочки, остановили ее интеллектуальное развитие на очень низком уровне, все другие стороны жизни, несвязанные с накопительством и приобретательством, остались для нее недоступными.
ПЛЮШКИН
Жизнь, кажется, покинула деревню Плюшкина, и жерди по сторонам домов напоминают ребра скелета. Запустение, дух смерти подчеркивает Гоголь, и о комнате Плюшкина: «Никак было нельзя сказать, чтобы в комнате сей обитало живое существо…» . Картину «вымершего места» завершает «замок - исполин» , висящий на обычно «запертых наглухо» главных воротах.
Начиная описание плюшкинского дома, Гоголь скорее всего намеренно называет его «странным замком» , а заканчивает описание символической деталью: «замок - исполин» . За/мок превратился в замо/к, наглухо заперший все живое.
Кто же виновник этого страшного опустошения, омертвления? Его трудно отличить от его жертв: он грязен, оборван, сплющен. Эта искаженность, сплющенность так велики, что даже проницательный Чичиков «долго не мог распознать. Какого пола была фигура, баба или мужик» .
Есть сравнение, которое господствует в этой главе, обнаруживая трагическую сущность судьбы Плюшкина. Говоря о том времени, когда Плюшкин был бережливым хозяином и все в его доме «текло живо и совершалось размеренным ходом» , Гоголь пишет: «Во все входил зоркий глаз хозяина и, как трудолюбивый паук, бегал хлопотливо, но расторопно по всем концам своей хозяйственной паутины» .
Когда Чичиков пошел в комнату Плюшкина, он заметил «часы с остановившимся маятником, к которому паук уже приладил паутину» . Паук запутался в своей паутине – и жизнь остановилась вокруг него, умерло время. Владелец тысячи крепостных душ, одержимый страстью бессмысленного накопительства, становится нищим. Скупость обратилась в расточительство/ далее, см. здесь.. .http://www.litra.ru/composition/get/coid/00097101184864154429/woid/00067301184773069574/
Источник: nik Y...
Рай і пекло – це об’єктивна реальність людського й ангельського буття. І існують вони ніби в трьох іпостасях. По-перше, як рай, так і пекло – в серці нашому. Як і стверджує блаженний Августин: Не шукай пекла під землею чи де-інде: воно в серці твоєму! Коли наша душа знаходиться у пітьмі незнання Бога й Істини – це то і є суще пекло (грецькою “ад” – “місце темряви”). Коли ми відокремлюємось від Бога невір’ям та нелюбовністю своєю, – це в дійсності і є “тьма кромішня”, або ж “зовнішня” (від слова “крім”, “окрім” – тобто опріч, поза, без: “відділити” – “відокремити”. Темрява зовнішня, перебування поза єднанням із Богом, без світла Духу Божого, – тьма бездуховності). І в пітьмі цій зовнішній – лише плач (плач від нещасливості своєї, від неможливості повного задовільнення “усезростаючих потреб” плоті: “Дві дочки в кровожерця: «Дай, дай!»” (Притч. 30.15); і від страждань, породжених жадібністю людською – за словом святого Григорія Богослова: “Сластолюбством ми купуємо собі пошкодження”), та “скрегіт зубовний” (скрегіт зубів від злості на оточуючих, Бога, та й на самих себе. Згадаймо, що коли побивали архідиякона Степана камінням, то “скреготали на нього зубами…”). Що стосується раю, то й він так само реальний, як і пекло, і так само проявляється на трьох рівнях: в серці окремої особистості, в Церкві праведників, і містично, як Небо або Царство Небесне, Царство Духа Любові. Стан раю в серці людини знаменується станом досконалої, всепоглинаючої любові, миру, радості в Дусі Святому, – станом абсолютного щастя, духовного зворушення, розчулення, замилування і блаженства, яке неможливо виразить словами. Смисл же ння полягає в тому, щоб іще при житті в грубому, біологічному тілі, причаститися цього невечірнього Світла Христової любові. Щоб у момент воскресіння – переходу, народження в інший світ, духовний, – витримати Суд цього Світла (“Суд же такий, що Світло в світ прийшло…” (Ів. 3.19)), і за законом спорідненості добра й зла (“Що спільного між світлом і тьмою?..”) з’єднатися з світом ангельським у Царстві Божому. А в результаті стати ангелом самому! “Бо як із мертвих воскреснуть (тут як духовно, так і буквально, містично, оживши в духовному, а точніше тонкоматеріальному світі в духовному ж, за Феофаном Затворником – тонкому, ефірному тілі), то не будуть женитись, ані заміж виходити, але будуть, як Ангели на Небесах (“як” – тому, що аби стати ангелом, “вісником” Божим у повному смислі цього слова, необхідний час, – період духовного зростання)” (Мк. 12.25). Бо “міра людська – вона ж і міра Ангела”