Геракл — это очень смелый герой, который за всю свою жизнь сделал немало подвигов. Однако многих интересует один вопрос — почему Геракл совершал свои подвиги? Чтобы ответить на этот вопрос нужно узнать о его рождении, детстве и дальнейшей его жизни. Геракл был сыном божественных созданий — Зевса и богини Алкмены. Так случилось, что Геракл был зачат в результате обмана бога Зевса богини Алкмены. Однако в результате вмешательства Геры первым этот свет увидел Еврисфей, который автоматически стал кузеном Геракла. Спустя много лет Геракл поступит на службу к микенскому царю Еврисфею. В ходе службы так случилось, что Геракл должен был выполнить 12 подвигов по соглашению с царем Еврисфеем. Также по теме: Почему распался СССР? Однако первые подвиги Геракл начал совершать еще в детстве. Многие боги не желали, чтобы Геракл выжил, и поэтому подослали к нему ядовитых змей. Однако он одолел их и остался жив. В ходе обучения Геракл случайно убил брата Орфея — Лина. Это произошло при обычной лиры, и затем Геракл был изгнан в леса Киферона. Как раз в этот момент перед ним возникло два вопроса, на которые он должен был дать ответ. Две нимфы спрашивали его о том, какой путь он выберет в своей жизни. Нимфа Порочность предлагала легкий путь без какого-либо труда. А вот нимфа Добродетель предложила Гераклу очень тернистый путь, но в тоже время это был правильный путь. Также по теме: Почему Гитлер не захватил Швейцарию? Геракл, в конце концов, выбрал путь добродетели, и после этого ему пришлось много доказывать всем свою правоту. Кроме того герою пришлось испытать немало горя. Однажды Гера наслала на Геракла свое проклятие, в результате чего рассудок его помутнел, и он стал убивать своих детей. После этого Геракл и должен был отработать этот грех на службе у царя Еврисфея. Так начинаются 12 подвигов Геракла, которые он совершил в течение двенадцати лет. Все подвиги были направлены на освобождение людей от зла, от порабощения. Поэтому Геракл стал настоящим героем.
Жіноча доля... Споконвіків призначенням жінки вважалося бути берегинею. Народжувати й виховувати дітей, берегти домашнє вогнище, працювати в полі, догоджати чоловікові, бути охайною і красивою. Прості жінки виконували цю місію з честю. Княгиня Ярославна з вищого світу, але й на її долю лягли нелегкі випробування. Єфросинія Ярославна — дочка Ярослава Володимировича галицького, друга дружина Ігоря, який одружився з нею 1184 року. Ярославна закохана в свого чоловіка, і ось цього щастя подружнього життя їй відведено лише один рік, бо уже в 1185 році Ігор вирушив у похід на половців і потрапив у полон. Як же тяжко молодій жінці відривати від серця свого милого і проводжати, може, на вірну смерть!
Але вона свідома того, що її чоловік — князь, полководець, воїн. Жінка повинна мужньо винести це горе, ще й подати приклад жінкам дружинників.
З тривогою чекає вона звісток із поля бою, радіє першим перемогам Ігоря. Але ось страшна звістка: військо розбито, а її милий ладо у полоні. Ярославна не криється зі своїм горем, вона виходить на Путивлівський вал, у розпачі звертається до сил природи по до
Взагалі, автор "Слова..." у поемі представляє нам природу як самостійну дійову особу.
Вона може бути гнівною і лагідною, але завжди діючою, рухливою, олюдненою. Звертається до неї Ігор, коли потрапляє у полон:
О Донець-ріко!
Не мало тобі слави,
Що носив ти князя на хвилях,
Стелив йому траву зелену
На берегах срібних...
Донець вступає в діалог з Ігорем:
Княже Ігорю!
Не мало тобі слави,
Кончакові досади лютої,
А Руській землі веселощів!
Звертання Ярославни залишаються без відповіді, але природа все ж до гореві втекти з полону.
Автор із величезною любов'ю, симпатією, замилуванням описує нам цю жінку-страдницю в невеликому епізоді. Який же треба мати талант, щоб на одній сторінці так детально виписати цей образ, що він вважається за поетичною красою найславетнішим, оповитим особливою ліричністю образом у світовій літературі! Митець застосовує ніжні поетичні вирази: чайка-жалібниця, зозуля, плаче-тужить. Мова її емоційна, пройнята патріотизмом. Вона й політично свідома жінка, бо оплакує не тільки Ігоря, але й воїнів, дружину, співчуває руським жінкам:
Як та чайка-жалібниця
Стогне вона вранці-рано.
Вірить Ярославна у чудодійну силу Каяли-ріки, яка може зцілити рани князя:
Омочу бобровий рукав
У Каялі-ріці,
Обмию князеві криваві рани
На тілі його дужому!
В українській художній літературі та у фольклорі ми часто зустрічаємо на визначення жіночої долі порівняння жінки з тополею, калиною, чайкою, зозулею. Ці дві пташки символізують трагічну долю жінки. Автор "Слова..." саме їх і використовує. Ярославна готова полетіти зозулею, чайкою в саме пекло, аби тільки врятувати Ігоря.
Увесь монолог Ярославни складається з риторичних звертань і запитань, у яких вона вихваляє всесильність природи, а іноді навіть здатна на дорікання, що та перешкоджає князеві і дружині:
О вітре, вітрило!
Чому, господарю, силою вієш?
Чому мечеш ворожі стріли
На крилах своїх легких
Проти воїнів мого милого?
До Дніпра-Славутича вона звертається як до могутньої стихії:
Принеси ж ти, господарю,
До мене мого милого,
А не слала б я сліз йому ревних
На море пораненьку!
Як же треба любити свого судженого, щоб так відчайдушно, розпачливо вимолювати йому життя не у людей, а у сил природи! Це відчай, остання надія. І вже вимучившись благаннями, жінка звертається до наймогутнішої сили — Сонця:
Чому ж, сонце-господарю,
Простерло гаряче своє проміння
На воїнів мого милого
У полі безводному,
Спрагою їм луки посушило,
Тугою сагайдаки склепило!
І природа ніби схаменулась від цих щирих заклинань, ніби зглянулась на душевну красу цієї жінки, що природа навіть не байдужа до її туги:
Опівночі море заграло,
Мла іде стовпами-вихрами,
Ігореві-князю бог путь являє
Із землі Половецької
На землю Руську.
