Вельмишановний Пилипе Швайко,
Я пишу цього листа, щоб висловити вам своє захоплення та глибоку пошану. Я дізнався про вас з книги Володимира Рутківського "Джури козака Швайки". Я взагалі люблю читати про героїчне історичне минуле свого народу, але ця книга, де описані ваші пригоди та пригоди хлопчиків - ваших джур - мені особливо сподобалася. Мене вразила ваша сміливість, рішучість, відчайдушність, а також ваші знання та уміння. Мені дуже захотілося стати схожим на вас - козацького вивідника (тепер вас називали б розвідником).
Ви - лицар, хоробрий захисник рідної землі. Ви добре знаєте та любите рідну землю, захищаєте її, поважаєте літніх козаків-ветеранів, турбуєтеся про своїх братчиків та хлопців. Ви гарно їздите на коні та володієте зброєю. Ви знаєте мову та звичаї татар, що допомагає вам добувати інформацію. Ви , розумний, відважний, кмітливий та рішучий.
Саме такими, на мій погляд, були найкращі козаки. Бажаю вам всілякого успіху та вдачі.
Объяснение:
Я не читала 《Ангелочек》, но читала "Мальчик у Христа на елке". Про мальчика. Рассказ очень грустный, очень жалко мальчика и его маму. В конце, на небесах, они встретятся. Он был ещё маленький и не понял, что она умерла. Он гулял, радовался всяким разным фонарикам. Какой то хулиган подошёл, и ударил его. Мальчик бежал из за всех сел, совсем замёрз, сел рядом (не помню с чем вроде, с каким то сараем), стал ждать. Уснул мальчик, когда проснулся понял что ему уже тепло, руки теплые, и вообще не так уже и холодно. Потом он увидел детей, они звали его играть, к большой ёлке. Дети эти были со своими мамами, они их обнимали, целовали. Потом мальчик сам заметил свою маму.
