Любов – це найважливіше у житті людини почуття, без якого наше існування становиться пустим та втрачається його сенс. Лобов, це почуття, яке не залишив без уваги ні один письменник або поет. Це дуже просто пояснюється, бо любов супроводжує нас с самого народження до кінця днів своїх. Це й любов до матері, і любов до жінки або чоловіка, а також це любов до свого народу і своєї Батьківщини. Крім того, це почуття, яке більш інших почуттів прагне висловлення, спонукає людей до самовираження і надихає їх на творчість та подвиги.
Українська література у цьому відношенні не є винятком і здебільшого правдиво відображує кохання. Це досягається тим, що в основу сюжетів творів українських письменників і поетів про кохання покладено саме життя. Досить пригадати уроки української літератури і класичні твори, які ми вивчали на цих уроках. Перед очима одразу постають улюблені персонажі, цікаві твори і автори цих творів, жоден х яких не оминув теми кохання. Просто це почуття неможливо оминути ні в літературі, ні в мистецтві, ні в реальному житті.
Хз, наверно так.Я недавно выучил украинский. А так я русский!
Весенняя прогулка располагает героя к размышлениям. Он подробно описывает свои чувства: легко мне, полный сил. Пейзажная зарисовка сменяется картинами сражений. В центре – собирательный, нарицательный образ неизвестного героя из народа, храбреца, положившего свою жизнь за то, чтобы «страна краше и счастливее была». Молодой лирический герой открыто признается: не знаю, не помню. Но эстафету торжественно обещает принять. Острое чувство момента: «иду, живущий». Впереди целая жизнь, да и та, что уже есть – радует. В третьей строфе поэт идет полями Смоленщины, срывает веточку душистой сирени. В финале он трогательно почти уговаривает парня, которому не довелось дожить до этой весны: друг, не сетуй. Гуманистический порыв не пропал втуне, лирический герой и сам готов и сражаться, и умереть за счастье «земли родной». Он чувствует себя «наследником», хранителем «жизни этой», сознает свою ответственность, в том числе, перед теми, кому больше «не петь». Интонация задушевная, оптимистичная. Лексика и нейтральная. Эпитеты: славные дела, веточку двурогую, дым весенний (еще и инверсия). Несколько многоточий и финальное восклицание. Типичные для поэзии А. Твардовского обращения: друг, товарищ. Инверсия: блестит луг. Уменьшительный суффикс, придающий трепетности слову и образу: веточку. Стихотворение написано в реалистической манере, однако в нем силен традиционный для советской поэзии план обращения к предыдущему поколению, тем, кого, согласно Э. Багрицкому, «водила молодость в сабельный поход».
Стихотворение «Я иду и радуюсь» А. Твардовского относится к раннему творчеству поэта, сочетает в себе лирическую ноту и гражданский пафос.
