Сказочный сюжет в произведении Василий Теркин от

К. Паустовский - писатель, который через всё своё творчество пронёс любовь к родной земле и стремление донести до читателя, что общение  людей с природой и животными должно строиться  на основе любви и уважения. Это очень хорошо видно на примере его рассказов "Заячьи лапы" и "Тёплый хлеб". В первом рассказе мальчик Ваня Малявин, нежно заботится о зайце с опалённым и при пожаре лапами, тем самым показывая , как сострадание к живому заставляет звучать самые добрые, светлые и прекрасные струны души мальчика. А в сказке Тёплый хлеб",показано какие страшные последствия наступают, если человек нарушает принцип любви и уважения к природе. И только искреннее горячее желание Фильки искупить свою вину, приводит к тому что лютый мороз отступил и задул тёплый ветер.    Любить родную природу, быть наблюдательным, добрым, честным признать и исправить свою вину - вот главные мысли этих и многих других произведений Константина Георгиевича Паустовского.

«Мій дух, як ніч...». Цей вірш (1815) вважається одним з найяскравіших зразків звернення Байрона-лірика до мотивів «світової скорботи». Вірш увіходить до циклу «Єврейські мелодії» і спирається на біблійні образи та сюжети, зокрема на епізод 16-ї глави І Книги Царств (вірші 14—23), де розповідається про те, як в ізраїльського царя Саула вселився злий дух, а юний воїн і співець Давид чарівною грою на гуслах прогнав його, після чого був узятий царем на службу.
Байрон не розвиває у своєму вірші біблійний сюжет, навпаки, відштовхуючись від нього, він пропонує свою, суто романтичну інтерпретацію конфлікту, героями якого стають жорстокий світ і людська душа, що потерпає від його образ. Не чужорідний злий дух, який вселяється в людину з метою нашкодити їй та відвернути її від Бога, а сама душа людини, змарнована песимізмом і розчаруванням, уподібнюється поетом немовби демону скорботи («мій дух, як ніч»), який розриває муками неймовірних страждань мозок і серце:
Молю тебе, заплакать дай,
Бо розпадеться серце з мук,
Воно в собі терпить давно,
Вже в йому вщерть тяжких образ;
Як не спів, воно
Від мук страшних порветься враз.
(Переклад В. Самійленка)Душа ліричного героя охоплена не світлим елегійним смутком — звичним для ліричного вірша настроєм, а трагізмом безнадійного відчаю, скорботним відчуттям приреченості, від якої в цілому світі вже не знайдеться ліків. Ці емоційно-смислові інтонації надзвичайно тонко вловив російський перекладач вірша, також поет-романтик Михайло Лєрмонтов, який навіть додав до свого перекладу відсутній в байронівському оригіналі образ душі як «сповненого отрути кубка смерті», що ще більше посилювало трагічний пафос «світової скорботи» ліричного героя вірша.