Новела відомого американського письменника О. Генрі «Останній листок» є однією з найкращих і найвідоміших новел нью-йоркського циклу. В новелі розповідається зворушлива історія самопожертви і самовідданої дружби трьох зовсім різних між собою людей. Головними героями твору є дві дівчини – бідні початкові художниці Джонсі і Хью, які приїхали до Нью-Йорку з провінції у пошуках роботи та щастя. Наприкінці осені одна з подружок важко захворіла на пневмонію. Хворіючи, вона годинами дивилася у вікно, в якому було видно лише дикого плюща, який обвивав стіну сусіднього будинку. Дівчина гала за листям, якого з кожним днем було усе менше і менше. Джонсі порівнювала це листя із своїм життям і в один із днів вирішила, що коли з плюща впаде останній лист, закінчаться і її дні на цьому світі. Всі прагнення Сью відволікти подругу від цієї думки зазвичай зазнавали поразки. І ось одного дня художниці побачили, що на плющі залишився один єдиний лист, який тремтів від поривів вітру і ледь-ледь утримувався на гілці. Здавалося б, вже нічого не могло врятувати Джонсі життя. Але минали дні, а листок все залишався на тому самому місці і не збирався відриватися та відлітати до земл гаючи таку жагу до життя маленького беззахисного листочка, Джонсі й сама знайшла в собі сили боротися з хворобою і врешті решт одужала.
Лише з часом дівчата дізналися, що врятував життя Джонсі їх добрий знайомий – старий художник – невдаха Берман, який спілкувався з дівчатами і намагався як міг полегшити їнє важке життя. Він жив на першому поверсі прямо під квартирою подруг і був у курсі усіх їх справ. Берман багато пив, у нього був характер сварливого старого, який знущався над сентиментальністю подруг. Але саме він виявився здатним на великий акт самопожертви, саме він ціною власного життя підтримує дух Джонсі та рятує її від смерті. Цей старий невдаха і пияк стає зразком тієї дієвої любові, яка без жодного слова кидається на до ншим і є зразком тієї людини, для якої милосердя є не окремим вчинком, а нормою життя. Образ Бермана набуває справжньої духовної величі, а смерть його викликає в нас таку ж біль, якби із життя пішла близька для нас людина.
Коли Берман дізнався про те, що надумала Джонсі про останній листок, він потайки, вночі, під проливним дощем зробив малюнок листка на стіні, який в точності копіював останній листок, який злетів з плюща напередодні. Старий усе життя мріяв створити справжній шедевр, який би став гідною прикрасою найвідомішого художнього музею світу. Навіть й думки не маючи, він зробив цей шедевр, намалювавши звичайний листок на цегляній стіні. І це був не тільки художній шедевр,це було найбільше і найзначніше, що Берман зробив у своєму житті. Через декілька днів Берман помирає від застуди і від нього залишається лише останній листок, самотній у мрячній вологості пізньої осені.
«Останній листок», сумна і майже трагічна історія, наповнена глибокими переживаннями за долю героїв – це одна з найкращих новел О. Генрі і один з найкращих творів у світовій літературі, який на яскравому прикладі розкриває проблему відданої любові і милосердя. Новела вирізняється динамічним сюжетом та є взірцем майстерної композиції. У ній автор використовує такий прийом, як несподівана кінцівка , який, до речі, є його улюбленим прийом побудови сюжету. Формально основною сюжетною лінією є хвороба Джонсі, але це лише формально. Насправді ж головне, що є в творі – це самовідданість Бермана, яка доводить читачам, що для справжньої людини, незалежно від обставин, така найцінніша якість, як милосердя, повинна бути нормою у спілкуванні з іншими та духовним орієнтиром на майбутнє. Лише з таких умов людина досягне справжніх висот у всіх своїх прагненнях.
Читая некоторые литературные произведения, не только с интересом следишь за сюжетом, но и полностью погружаешься в описываемую эпоху, растворяешься в повествовании. Именно таков рассказ В. Астафьева «Конь с розовой гривой». Во многом этот эффект достигается благодаря тому, что автор сумел передать своеобразную колоритную речь героев.
Действие рассказа происходит в глухой сибирской деревушке, поэтому в речи героев много устаревших и слов. Речь Катерины Петровны, бабушки, особо ими богата. Будучи пожилым человеком, она употребляет слова, которые уже уходят из употребления, такие, как «дитятко», «батюшко», «сиротинка». Бабушка человек очень говорливый и общительный, поэтому в ее речи очень много обращений, таких например, как «чумовая», «заполошная, «чучело безглазое». Иногда даже кажется, что бабушка слишком уж строга, но это у нее, скорее, от избытка чувств. Катерина Петровна – человек очень эмоциональный, видно, что молчать она не любит, поэтому в ее речи так много восклицательных предложений: «Сосчитать ведь надо! Мне рупь! Другому рупь! Нечего куски выглядывать! Я всё вижу!». Видно, что бабушка – главная в доме, она привыкла говорить, что кому нужно делать: «Бери, бери, чего смотришь! Спи, не бойся!». Таким образом, читатель постепенно узнает бабушку как честную, справедливую женщину, которая очень заботится о своем внуке.
Санька, друг главного героя, тоже колоритный персонаж. Он пользуется авторитетом у ребятишек благодаря своей удали и нахальству. Эта удаль отражается и в речи Саньки, он использует такие словечки, как «ништяк», «слабо», «ша!». Когда ребята играют у пещеры, где якобы обитает нечистая сила, Санька забегает в устье дальше всех, и даже не боится «домовнихи». Выбежав из пещеры, он очень эмоционально рассказывает про чету домовых и про то, как он «домовнихе» «камнем в глаз залимонил». Ребята с изумлением выслушивают храбреца, особенно маленькая Танька в восторге от того, что Санька не побоялся «жмеев». А вообще Санька еще и вредный. Понимая, что Витю ждут неприятности после проделки с земляникой, он смеется над другом: «Нам-то ништяк! Ха-ха! А тебе-то хо-хо!». Этот злорадный хохот показывает, что на самом деле Санька другу совсем и не сочувствует.
Речь персонажей рассказа Астафьева очень колоритна и отражает речевые особенности деревенских людей. Также по их словам можно многое рассказать об их своеобразных ярких характерах.
