Йдучи назустріч побажанням громадян, влада назавжди убезпечила їх від ризику будь-що переживати. Зробили це просто: знищили всі книжки й залишили тільки телевізійні серіали та шоу. Більшості цього вистачає, ба навіть плазми у світі фантаста куди кращі, ніж у нашому, – кожен може дозволити собі мати кімнату з гігантськими екранами замість стін. 4D-ефект – повна присутність. Це те, до чого ми рухаємося. Чи не так?
Людьми, котрі розучилися читати, а отже, й думати, керувати легше. Черговий усміхнений президент звертається до жителів країни з гігантських екранів. Його точно оберуть надалі (або іншого, кого запропонує телевізор). Головне, щоб люди залишалися спокійними, були впевнені у своєму завтра, щоб їх нічого не хвилювало. Дивно, але Монтеґу в цьому ідеально стабільному світі незатишно. Наростання тривоги й самотності прописано в першій частині книжки надзвичайно майстерно – жодна екранізація враження передати не зможе. Герой має сім’ю, але від духовної ізольованості це не рятує.
А здавалося б, персонаж має тішитися життям. Працює на державу, і в нього неабияка робота, дістати таку не всім щастить: Монтеґ – пожежник, він спалює книжки. Температура, винесена в заголовок роману, це градус, на якому займається папір, на якому зникають усі сумніви. Шеф відділку пожежників виголошує цілу промову, в якій популярно пояснює, як зробити всіх людей щасливими і чому багато думати, шкодить. Знаєте, схоже, його думки поділяють у наших міністерствах освіти й культури.
Врешті, сюжет стає майже пригодницьким: підпілля, котре намагається вберегти книжки, рейди та облави пожежників, таємні агенти, втечі й переслідування. Кіборгічний пес-убивця, що знаходить жертву за її біологічними параметрами (здається, незабаром усіх нас ощасливлять паспортами, котрі їх містять). Структура жанру, а ми маємо справу з антиутопією, традиційна: у щасливому, на перший погляд, світі з’являється людина із сумнівами. Найчастіше на такий дисидентський шлях чоловіка штовхає жінка. А далі влада, що створила «ідеальне середовище», намагається повстанців знищити. Чоловік зазвичай зраджує справу. Жінка здебільшого гине… Маємо подібне у класичних «Ми» росіянина Євґєнія Замятіна та «1984» британця Джорджа Орвелла. В цьому романі, як і у відомій антиутопії Олдоса Гакслі «Дивний новий світ», сюжет дещо відхиляється від схеми.
Рей Бредбері свідомий того, що пише в епоху, коли просвітницький проект поширення знання вже зазнав краху. «451 за Фаренгейтом» з’явився в 1953 році, коли США та СРСР мали на озброєнні не лише ядерні, а й водневі боєголовки, а холодна війна набирала обертів. Страх перед повним знищенням цивілізації спонукав громадян навіть у демократичних країнах добровільно змиритися з наступом реакції, втратою частини свобод, переслідуваннями політичних опонентів. Після двох жахливих воєн першої половини століття ніхто не має сумніву щодо можливості третьої, цього разу – останньої. Інституції влади, котрі гарантують безпеку в обмін на широкі повноваження втручатися в життя й права особистості, заживають чимдалі більшого авторитету. Демократію щодень частіше іменують анархією, котра загрожує розпадом і хаосом. Ліберальний проект, доти вже повністю згорнутий в СРСР, починає давати тріщини й у вільному світі (нагадаємо, що роман Орвелла з’являється друком у той-таки період – за чотири роки до твору Бредбері
