1)Класицизм (від лат.
Classicus — "взірцевий",
"довершений") —
літературний напрям, що
виник у…столітті у… й
набув поширення в
країнах … до початку ….
століття.
2)Формування сильних
монархічних держав на
території Європи, зокрема
у Франції, сприяло
утвердженню … як
літературного напряму.
3)Однією з важливих
естетичних засад
класицизму була його
орієнтація на …
4)Філософським підґрунтям
класицизму був ...
5)Ієрархія жанрів
класицистичних творів
полягала тому, що вони
ділилися на ...
6)Драматичні твори
підпорядковувалися
«правилу трьох
єдностей»: …
7)Правило "трьох єдностей "
- це...
8)Дійові особи у творах
класицизму чітко поділені
на…
9)Класицизм не
обмежувався лише
літературою, а й охопив
інші види …
10)Найвидатніші
представники літератури
класицизму:
11)Найвідомішими
представниками
живопису класицизму у
Франції були
12)Зразками французької
архітектури епохи
класицизму є ...​

«Үш жүзге біздің қазақ бөлінеді, осылай шежіреден көрінеді. Саны көп, сапасы жоқ, һәммадан бос, ғылымға мойын ұсынбай ерінеді...». Халқының кемшілігін айтып, Міржақып Дулатов бір ғасыр бұрын осылай кейістік білдіріпті.

Одан бері адам да, заман да өзгерді-ау. Біздің жұрт бүгін қалай? Міржақып сынға алған ғылымға деген енжарлықтың шекпенін шешті ме, ғылымға бет бұрды ма?

Азаттық алғалы қазақ ғалымдары мыңдаған ғылыми табысты түгендеп паттентеп үлгеріпті. Бірақ, үлгергені не керек, жаһанның жуандары мойындаған инновацияларын өндіріске енгізе алмай, еңселері түсіп жүр. Ғылым мен өндірістің арасында байланыс жоқ, өйткені.

Елге игілік әкелер туындылар тұншығып жатыр. Оларды тәжірибеден өткізетін қаражат, я өнеркәсіп тағы жоқ. Сананы тұрмыс билеген заман ғой, амал нешік өнертапқыштардың бірі шетел асса, енді бірі елеусіз қалған еңбектерін қаржысы көп көлденең көк атты шетелдіктерге сатып жүр.

У дитинстві я боявся німих, чомусь думав, що вони- лихі люди, ще й тепер, коли бачу
німих, мимоволі ловлю себе на тих дитячих враженнях і це не дивно – є щось загадкове в
їхній жвавій мові, зрозумілій тільки їм самим. Погляди на них – теж якісь особливі, гострі,
іноді навіть жорсткуваті, і це мабуть добре- людям, позбавленим мови, потрібні
промовисті очі . З одним німим я познайомив себе з цим випадково. У нього також були
якісь особливі, незвичайно меткі, проникливі очі, по них власне я і здогадався, що він
німий. Бо якби людина не ховала свої вади, а всi ix не сховати. Я чув, що німi мають
великий хист до всякого ремесла. Але цього я застав не за легким хлібом. Він стояв по
коліно у воді і добував торф. Інші , раз по разу, виходили із води на лугову травичку,
влаштовували собі довгі перекури, а він копав і копав. У нього не було свого
співрозмовника, він мабуть вважав за краще не заважати іншим погомоніти. Помітивши,
що я ним цікавлюся, німий змахнув сильно рукавом роби піт з чола, допитливо зиркнув на
мене своїми блідуватими очима і знову віддався роботі. Я хотів було поговорити з ним,
але бригадир запобіг моєму намірові . -Не заважайте йому, нехай працює - то німий.
Скоро за балачкою ми зовсім забули про нього . Коли розмова закінчилася і люди знову
стали до роботи, німий зацікавився – хто я і за чим прибув? Не знаю, як пояснили йому,
але довідавшись, що я з редакції місцевої газети, він немовби просіяв. Повернувся я з того
відрядження, як кажуть газетарі, з повним блокнотом фактів на всі випадки життя. Цілий
тиждень я міг писати про все, але редактор не дивувався з моєї запасливості і
Виписавшись – я знов подався у відрядження і цілком випадково знову
потрапив до своїх “торфяних ” героїв, хоч не мав ніякого наміру вдруге писати про них.
Але мої герої не знали звичок мого редактора, який ревниво оберігав газету від усяких
повторень. Вони зустріли мене ще привітніше, ніж вперше. Бригадир довго тиснув руку, а
його сподвижники вдячно похитували головами- читали мов, читали. І тільки одна
людина не підійшла до мене і навіть не привіталася зі мною. Це був він – німий. Його
сильно пропітніла роба то набухала від вітру, то знову липла до широкої спини, на чоло
спадала вибілена сонцем чуприна, але він не розгинався і не підбирав її. Він копав і копав,
не звертаючи нінайменьшої уваги на мене. Я довго не міг здогадатися, чому він так
поводиться, аж поки врешті не збагнув тому причину. Адже, я написав про всіх, і забув
сказати добре слово про нього- може найскромнішого і найзавзятішого у бригаді. І мабуть
це не вперше, мабуть йому вже не раз доводилось бути жертвою несправедливості. Хоч я і
не збирався більше писати про торфорозробників, але після цього захотілось таки
написати, не міг не написати. І я – написав