О человеке, который не похож на других, говорят, что он как белая ворона. Такой человек выглядит странно и непривычно для окружающих. Что-то в нем есть такое, что отличает его от других. Хорошее это или плохое – решают люди.
Люди часто «судят по одежке». Белой вороной в компании модно одетой молодежи выглядит тот, у кого наряды не настолько «супер». В среде богатых выделяется бедный человек, а среди бедных – обеспеченный. Среди сирот неловко себя чувствует ребенок, у которого есть счастливая семья, или наоборот.
Можно быть «белой вороной» и не чувствовать себя как-то плохо. Наоборот, тот, кто непохож на других, часто обладает какими-то талантами знаниями, опытом, которых у других нету. Может быть, такой человек обладает и чувствами, которым стоит поучиться другим. Почему же часто «белых ворон» в людской «стае» пытаются затравить?
Люди издавна побаиваются тех, кто от них отличается. Ведь понять «своего» легче, а «чужака» труднее. Многие привыкли бояться незнакомых людей, жителей другого государства, представителей другой культуры. Непонимание между людьми издавна приводило ко всяким неприятностям. К тому же через СМИ политики насаждают неприязнь к «чужакам».
Если человек чувствует себя «белой вороной» в обществе, если он страдает от этого, ему нужно разобраться в причинах. Часто это происходит с подростками. Может, человек просто не в той компании, ищет признания не тех людей? Может, стоит поискать тех, с кем хорошо душой и сердцем? Если человеку трудно в семье, в учебе, значит, ему нужно чему-то научиться. Может быть, не лениться, развивать свои учиться понимать других. Если никто не признает его, может быть, он сам не признает себя? Не показывает лучшего, что в нем есть, не дарит этого другим? Может, не умеет сказать о себе?
Объяснение:
Повість-казка Ю. Винничука — твір, на мою думку, непростий. Він змушує читача замислилися над багатьма питаннями буття. Зокрема в повісті порушені одвічні морально-етичні проблеми: добро і зло, життя та смерть, любов і ненависть, дружба і зрада, прекрасне і потворне. Одна з основних проблем — це доцільність самопожертви й проблема вибору.
На перший погляд, усе зрозуміло. Дракон Грицько є втіленням добра, він здатний на самопожертву заради дружби та кохання, нехтуючи інстинктом самозбереження. Адже самопожертва — це риса, протилежна егоїзмові, коли людина жертвує собою, своїми особистісними інтересами задля єдиної мети, заради благополуччя інших. Тому Грицько під час поєдинку навмисно піддається й гине від списа джури лицаря Лавріна... А незадовго до цього помирає від старості мудрий пустельник, який навчив дракона грамоти. Отже, здається, підступний князь досяг своєї мети, зло перемогло добро. Але якщо замислитися, то не все так однозначно у творі Ю. Винничука. Адже автор не дарма показує нам страждання підлого володаря, який усвідомив свою помилку й гірко про неї. Ми бачимо, як кається князь біля могил дракона та пустельника, називаючи їх найкращими друзями. Лицар Лаврін під час поєдинку дивним чином зумів розпізнати добру натуру дракона та відмовився знищувати його. Таким чином, у князівстві залишилися розумні, чесні, добрі люди! Настуня одружується не з чоловіком, якого дібрав їй батько, а з джурою, у якого сама закохалася. Врешті-решт, залишилися романтичні вірші дракона Григорія, які здатні пробуджувати в мешканцях Люботина найкращі почуття.
Отже, можу зробити такий висновок: незважаючи на те, що позитивні персонажі казки-повісті „Місце для дракона“ гинуть, перемагає все ж таки добро, а не зло. Автор доводить нам, що життя жодної світлої особистості не проходить даремно, вона залишає після себе добрий слід на землі, у душах інших людей. І далі вже від них залежатиме, яким шляхом вони прямуватимуть — світла чи темряви!
Объяснение:
