||Любовь||
Одно из самых загадочных чувств на планете- это любовь. Про него написаны миллионы песен, стихов, снято множество фильмов и сериалов. Это чувство исследовали писатели, поэты, художники и даже учёные! Существует даже мысль, что любовь, это всего-навсего, физиологичные процессы в нашей голове и не более. Психологи выделяют стадии любви и её этапы... Невероятное чувство! Наверное, ни одно не вызывает столько противотечений, сколько любовь. Любовь- очень сложное чувство, которое часто путают с другими, пренебрегают им или не хотят признавать его. Любовь порождает отношения, а над отношениями надо уметь работать: уметь поставить чьи-то интересы выше, идти на уступки время от времени, уметь слушать, понимать.. Без этих вещей погибнут любые отношения. Не зря говорят: "Относись к человеку так же, как хочешь, чтоб относились к тебе". Никогда не стоит забывать этих слов.
Объяснение: фух, надеюсь ^^
Для славы мертвых нет.
Анна Ахматова
Війни — це породження зла. Людського зла. Поєднання слів "людина" і "війна" суперечить усім людським законам добра. Але війни — це не тільки минуле людства, це, на жаль, його сьогодення.
Ллється кров у Чечні і Косово, у Сьєрра-Леоне й Ольстері, у Палестині й Ізраїлі... І скрізь гинуть чиїсь батьки, чоловіки, брати, сини... Іде по усьому світові нова війна, ім'я якої — тероризм. У ній узагалі немає ніяких правил. Воюють не солдати проти солдатів, а злочинці проти всіх, не виключаючи дітей і жінок, хворих і старих.
Коли мова йде про захист Батьківщини, про порятунок свого народу, у цій війні людина бере участь за велінням серця. У бій готові йти ті, хто у своєму житті не брав у руки зброї, ті, про кого говорять, що вони і мухи не скривдять. Усі, хто здатен тримати зброю, стають на захист батьківщини. Я розповім вам про цю проблему — людина і війна — на прикладі свого прадіда по батьківській лінії. Його не пам'ятає моя бабуся, його молодша дочка. Але ми знаємо багато чого про його довоєнне життя і дещо про його військові дороги. І майже нічого про те, як він загинув. Крім звичайних слів: "Помер смертю хоробрих".
Він був людиною дуже мирної професії — економістом. Працював перед війною в інституті, що нині — політехнічний університет. У перший день війни він сам пішов у військкомат, не чекаючи повістки про призов, та вона і не прийшла б, тому що його посада і професія не підлягали призову. Які ж високі були в нього громадянська позиція і людська совість! Вже у вересні родина одержала від нього перший лист. Я бачив стопку цих пожовтілих від часу листів, що бабуся дбайливо зберігає. На них немає звичних поштових марок. На них тільки штампи "Польова пошта №..." і "Переглянуто військовою цензурою". Останній лист дуже тривожний. Видно, людина на війні відчуває, коли не повернеться з бою. "Маруся! Бережи дітей! Перемога буде за нами!" — це останні слова, що написані чітким, дуже красивим почерком на сірому жорсткому папері. Маруся, його дружина, моя прабаба, зберегла синів. Завдяки цьому народився і живе мій батько, а через 43 роки після загибелі прадіда з'явився на світ і я.
Apple
Мобильный телефон Apple iPhone SE 128GB 2020 (PRODUCT) Re...
16 499 грн
Топ продаж
Дивіться також
Ужасные свадебные фотографии (19 фото)
Женский парфюм Carolina Herrera
Качество оригинала! Стойкий шлейфовый аромат...
Довго наша родина намагалася знайти могилу прадіда. Але безуспішно. Знаємо тільки одне: вона десь у лісах Прибалтики. Але є в Харкові місце, де на мармуровій плиті золотом написане його (тепер і моє) прізвище й ініціали. У ряду сотень імен харківських політехніків, що не повернулися з тієї кривавої війни. Над пам'ятником на території нинішнього політехнічного університету схилилася верба. Вона так розрослася за останні роки, що закриває напис. Та я його знаю напам'ять:
Мечту пронесите через года
И счастьем наполните!
Но о тех, кто уже не придет никогда,
Заклинаю вас: помните!
Пам'ятник і територія біля нього завжди доглянуті. Ми всією родиною ходимо туди три рази на рік: на День Перемоги, 23 серпня й у післявеликодній поминальний день. Це обов'язково, але іноді бабуся просить: "Олежку! Давай сходимо до пам'ятника! Я вже і квіти приготувала". У такі дні ми біля мармурових плит самі. І серце стискується в мене, коли я думаю, що моя бабуся не знала людину, яка була її батьком. Їй нікого було покликати: "Тату!"
У ці хвилини я відчуваю, що від батьків до дітей переходять найвищі поняття. До мене прийшло розуміння, що і для слави, і для пам'яті людської мертвих немає. Мій прадід не безвісти загинув на тій війні. Він з нами, як і всі, хто поруч з ним на мармурових пл
