"Народна пісня є вірне, самобутнє і невимушене вираження народної душі, її супутниця в радості і горі, енциклопедія її знань, її релігії, філософії, скарбниця, якій він довіряє свою віру, свої сумніви і національну історію". Це сказав француз Поль Лафарг, але цей вираз є дуже сприйнятним для розуміння всієї глибини, розмаїття та винятковості саме української пісенної лірики.
Пісенною лірикою ми називаємо пісні – народні або авторські, що у ліричному, особистісному дусі розкривають почуття, переживання, відчуття людини, взаємовідносини з іншими людьми… Для найкращих зразків цього жанру характерно, що ці почуття подаються так, що неодмінно викликають відгук у душі кожного з слухачів такої пісні. Центральними у пісенній ліриці є індивідуальні переживання людей, тому вона просто приречена на успіх, бо здатна розбудити відповідні почуття як у того, хто співає, так і у того, хто слухає пісню. Отже, ліричні пісні, як ніякі інші, відбивають почуття та переживання людини. Довге життя пісні, власне, і залежить від міри глибини і правдивості вираження в ній того, що думає і відчуває народ. Хороша лірична пісня кожному новому поколінню в тій чи іншій мірі говорить саме про його почуття, його переживання.
Український народ справедливо вважається народом дуже музичним. Українська пісня має визнання в цілому світі. Наші ансамблі та хори отримували неодноразово найвищі місця на світових конкурсах та змаганнях. Наприклад, подорож української капели з хоровим співом у 1919 та наступних роках по Європі та Америці стала справжнім тріумфом.
А ви, звичайно, чули, як співають українські селяни? Прості люди, що не мають музичної освіти? Керуючись вродженою музичністю, вони ніколи не співають в унісон, а зразу розбиваються на голоси, і кожен упевнено веде свою партію. А український церковний спів ви чули? Тоді ви погодитесь, що він дивує й заворожує своїми стародавніми розспівами; недарма колись у давнину кожна дитина навіть у найглухішому українському селі ходила вчитися співати у церковному хорі – ось звідки у нас такі таланти.
Пісні народу моєї країни знані у всьому світі з давніх давен і до сьогодні, і я пишаюсь цим.
Молодой рыцарь Альбер сетует своему слуге Ивану на безденежье, на скупость старого отца-барона и на нежелание ростовщика-еврея Соломона ссудить ему денег взаймы. Во время разговора с Альбером еврей намекает, что получение долгожданного наследства можно приблизить, отравив скрягу-отца. Рыцарь в негодовании изгоняет Соломона вон.
Пока старый барон чахнет в подвале над своими сокровищами, негодуя по поводу того, что наследник когда-нибудь спустит всё накопленное им с таким трудом, Альбер подаёт местному герцогу жалобу на родителя. Спрятавшись в соседней комнате, он подслушивает беседу герцога с отцом.
Когда старый барон начинает обвинять сына в намерении убить и обокрасть его, Альбер врывается в залу. Отец бросает сыну перчатку, тот с готовностью принимает вызов. Со словами «ужасный век, ужасные сердца» герцог в отвращении изгоняет обоих из своего дворца.
Последние мысли умирающего старика вновь обращены к стяжательству: «Где ключи? Ключи, ключи мои!…»
