Повість-казка Ю. Винничука — твір, на мою думку, непростий. Він змушує читача замислилися над багатьма питаннями буття. Зокрема в повісті порушені одвічні морально-етичні проблеми: добро і зло, життя та смерть, любов і ненависть, дружба і зрада, прекрасне і потворне. Одна з основних проблем — це доцільність самопожертви й проблема вибору.
На перший погляд, усе зрозуміло. Дракон Грицько є втіленням добра, він здатний на самопожертву заради дружби та кохання, нехтуючи інстинктом самозбереження. Адже самопожертва — це риса, протилежна егоїзмові, коли людина жертвує собою, своїми особистісними інтересами задля єдиної мети, заради благополуччя інших. Тому Грицько під час поєдинку навмисно піддається й гине від списа джури лицаря Лавріна... А незадовго до цього помирає від старості мудрий пустельник, який навчив дракона грамоти. Отже, здається, підступний князь досяг своєї мети, зло перемогло добро. Але якщо замислитися, то не все так однозначно у творі Ю. Винничука. Адже автор не дарма показує нам страждання підлого володаря, який усвідомив свою помилку й гірко про неї. Ми бачимо, як кається князь біля могил дракона та пустельника, називаючи їх найкращими друзями. Лицар Лаврін під час поєдинку дивним чином зумів розпізнати добру натуру дракона та відмовився знищувати його. Таким чином, у князівстві залишилися розумні, чесні, добрі люди! Настуня одружується не з чоловіком, якого дібрав їй батько, а з джурою, у якого сама закохалася. Врешті-решт, залишилися романтичні вірші дракона Григорія, які здатні пробуджувати в мешканцях Люботина найкращі почуття.
Отже, можу зробити такий висновок: незважаючи на те, що позитивні персонажі казки-повісті „Місце для дракона“ гинуть, перемагає все ж таки добро, а не зло. Автор доводить нам, що життя жодної світлої особистості не проходить даремно, вона залишає після себе добрий слід на землі, у душах інших людей. І далі вже від них залежатиме, яким шляхом вони прямуватимуть — світла чи темряви!
Объяснение:
ответ: развёрнутный ответ:
объяснение:
сегодня я встал поздно; прихожу к колодцу - никого уже нет. становилось жарко; белые мохнатые тучки быстро бежали от снеговых гор, обещая грозу; голова машука дымилась, как загашенный факел; кругом него вились и ползали, как змеи, серые клочки облаков, задержанные в своем стремлении и будто зацепившиеся за колючий его кустарник. воздух был напоен электричеством. я углубился в виноградную аллею, ведущую в грот; мне было грустно. я думал о той молодой женщине с родинкой на щеке, про которую говорил мне зачем она здесь? и она ли? и почему я думаю, что это она? и почему я даже так в этом уверен? мало ли женщин с родинками на щеках? размышляя таким образом, я подошел к самому гроту. смотрю: в прохладной тени его свода, на каменной скамье сидит женщина, в соломенной шляпке, окутанная черной шалью, опустив голову на грудь; шляпка закрывала ее лицо. я хотел уже вернуться, чтоб не нарушить ее мечтаний, когда она на меня взглянула.
- вера! - вскрикнул я невольно.
она вздрогнула и побледнела.»
грот был местом, где отдыхающие могли укрыться от лучей палящего солнца или переждать дождь.
«гроза застала нас в гроте и удержала лишних полчаса. она не заставляла меня клясться в верности, не спрашивала, любил ли я других с тех пор, как мы она вверилась мне снова с прежней беспечностью, - я ее не обману; она единственная женщина в мире, которую я не в силах был бы обмануть. я знаю, мы скоро разлучимся опять и, может быть, на веки: оба пойдем разными путями до гроба; но воспоминание о ней останется неприкосновенным в душе моей; я ей это повторял всегда, и она мне верит, хотя говорит противное».
некоторые современники считали, что в образ веры лермонтов вложил некоторые черты вареньки лопухиной, любовь и нежность к которой он пронес через всю свою жизнь.
после выхода в свет романа лермонтова, грот навсегда остался связанным с его именем.
